Проект нового порядку захисту дисертацій: що залишилося поза увагою?

На початку липня МОН запропоновував до громадського обговорення проект нового Порядку присудження наукових ступенів [1]. У цьому зв’язку хочу, по-перше, прокоментувати окремі положення оприлюдненого проекту та, по-друге, запропонувати певний контекст, в якому слід визначати оптимальні напрями оновлення формату захисту дисертацій.

1. Дискусійні положення проекту Порядку присудження наукових ступенів

Директор департаменту атестації кадрів вищої кваліфікації та ліцензування МОН пан Андрій Шевцов виділив суттєві позитивні зміни у правилах захисту дисертацій, що відображені у розробленому документі. Зокрема, зменшується перелік документів, які необхідно підготувати для захисту дисертації. Скасовується автореферат для дисертацій, підготовлених у вигляді рукопису або наукової доповіді (на відміну від дисертацій у вигляді монографії). Зменшується кількість наукових публікацій, необхідних для захисту дисертації. «Здійснено перерозподіл повноважень між суб’єктами розгляду питань присудження наукових ступенів — спеціалізовані вчені ради присуджують наукові ступені, вищі навчальні заклади (наукові установі) видають відповідні дипломи, Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти акредитує ради та контролює їх діяльність». Порядок захисту дисертацій в основному приводиться у відповідність із новими вимогами закону про вищу освіту.

Далі прокоментую окремі дискусійні положення проекту нового порядку присудження наукових ступенів [1], у дужках — номери пунктів по тексту цього документа.

Здобувачу наукового ступеня доктора філософії призначається науковий керівник (п. 8), тоді як чинний порядок підготовки докторів філософії вказує, що наукових керівників може бути двоє [2, п. 14 і 24].

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук може бути подана до спеціалізованої вченої ради для проведення захисту, за певними винятками, не раніше ніж через п’ять років після здобуття особою наукового ступеня доктора філософії (п. 10). Складно зрозуміти, чим обумовлена ця норма. Більшість майбутніх докторів наук дійсно захищає свої докторські дисертації більш як через 5 років після захисту кандидатських, меншість — одержує необхідний дозвіл.

Я не зрозумів логіку вимог до наукової доповіді «за сукупністю статей, що подається на здобуття наукового ступеня доктора наук» (п. 12) — нової форми докторської дисертації. Єдиною регламентованою відмінністю наукової доповіді від рукопису є обсяг тексту, що складає не більше 6 друк.арк. для доповіді та не більше 17 друк. арк. для рукопису (зверніть увагу, рукопис також може мати обсяг 6 друк.арк., адже мінімальний обсяг не встановлюється). Інші параметри (публікації за підсумками дослідження, відсутність автореферату) — без змін. У чому тоді справжня відмінність дисертації-рукопису від дисертації-доповіді? Усі потенційні доктори наук готуватимуть доповіді, тому що це є менше тексту і, відповідно, зусиль та паперу?

У вимогах до публікацій за матеріалами дисертаційного дослідження (п. 13-15) я не побачив жодного положення, яке б регламентувало підвищення якості таких публікацій. Натомість зберігається нонсенс у вигляді затвердження МОН переліків належних наукових журналів. Зберігаються обмеження на максимальну кількість публікацій в електронних фахових виданнях, тоді як «електронний» або «друкований» формат видання не є критерієм його якості, а читачу зазвичай легше знайти публікацію в електронному, аніж у друкованому виданні.

Напевно, варто подумати над логікою одноосібних монографій, пов’язаних із захистом дисертації доктора наук (п. 10, 16). Скільки має бути монографій? Якого обсягу? Представникам суспільних і гуманітарних наук для захисту дослідження у вигляді монографії потрібна одна чи дві монографії (з тексту проекту документа це незрозуміло)? Чи потрібно зберігати традицію «монографія плюс рукопис» для здобувачів докторського ступеня у суспільних та гуманітарних науках? Чому наявність монографії (п. 16) є вимогою для захисту «за сукупністю статей» [3, ст. 5, п. 7] — авжеж цей вид захисту не називається «за сукупністю статей та однієї монографії»?

П. 19 проекту — положення про офіційний дозвіл плагіату. «Якщо обсяг академічного плагіату в дисертації є значним, то спеціалізована вчена рада може прийняти рішення про відмову в присудженні наукового ступеня або зняття дисертації з розгляду без права її повторного захисту». Ключові слова тут — «може» прийняти рішення (а може і не прийняти) та «обсяг… є значним». «Значний» обсяг — це скільки? А незначний? Треба, напевно, доповнити, що «незначним» є менше 98% сплагіаченого тексту…

Насправді, з огляду на катастрофічний масштаб плагіатних проблем в Україні, відповідні положення необхідно формулювати максимально жорстко. Один абзац скопійовано — це плагіат. Рішення спецради для порівняння двох текстів не потрібно. І тому подібне, тут треба позичати та адаптувати визнані міжнародні стандарти, правила та процедури академічної доброчесності й наукової етики.

Проект (п. 20, 24) надає абсолютну перевагу захистам у постійно діючих спеціалізованих вчених радах і маргіналізує захисти дисертацій у разових радах, розглядаючи їх як виняток. Тоді як «золотий стандарт» у світі — «разові» захисти, а мережі постійних рад зберігаються в окремих постсоціалістичних країнах, які поступово відмовляються від постійних рад на користь разових. Крім того, порядок не враховує ще одну проблему. Захисти відбуватимуться за спеціальностями, затвердженими КМУ (п. 8). Ці спеціальності, як відомо, стали достатньо широкими (див. їх перелік [4]). Я не уявляю собі складу спецради, здатного кваліфіковано оцінити дисертацію з будь-якого питання спеціальності «Біологія», «Хімія», «Медицина» тощо: ці спеціальності надто широкі для того, аби 15-20 фахівців у складі спецради могли охопити усе коло їх питань.

П. 23 проекту встановлює розмір оплати праці офіційних опонентів від 170 грн. за опонування по дисертації доктора філософії до 319 грн. за опонування по дисертації доктора наук. Ми всі переконані в тому, що це є гідний розмір оплати і що здобувач не доплачуватиме опонентам за їх роботу, не впливаючи таким чином на їх відгук (давати негативний відгук на роботу особи, яка тобі за нього платить, — очевидний конфлікт інтересів).

Перелік документів, які здобувач подає до спецради разом із дисертацією (п. 26), суттєво скорочений, чим значно послаблена проблема значних нервових і часових зусиль дисертанта, необхідних для підготовки до захисту. Єдина пропозиція — замінити «витяг з наказу про зарахування до аспірантури» для здобувачів наукового ступеня доктора філософії на документ про виконання освітньої частини програми підготовки в аспірантурі.

Зберігається надмірна регламентація процедур розгляду дисертації спеціалізованою вченою радою. Так, «рада проводить попередній розгляд дисертації. Для цього доручається комісії (не менше як три особи) із членів спеціалізованої вченої ради ради (фахівцям за профілем дисертації) подати висновок про науковий рівень дисертації, відсутність (наявність) академічного плагіату, відповідність дисертації профілю ради, про кількість і обсяг публікацій та про повноту опублікованих матеріалів дисертації, а також пропозиції щодо призначення офіційних опонентів, зокрема іноземних фахівців з відповідної спеціальності» (п. 28). Чому рада не може організувати попередній розгляд дисертації в якийсь інший спосіб? Далі читайте проект порядку до п. 55 включно — вимоги у майже кожному пункті можна розглядати як приклади надмірної державної регламентації роботи спецрад та порушення засад академічної автономії.

На мою думку, найбільш показова вимога «перекочувала» з чинних норм до п. 42 проекту, де визначена повна процедура проведення засідання спецради для захисту дисертації. Чи дійсно потрібна аж настільки детальна регламентація захистів, щоб прописувати порядок питань і відповідей учасників захисту дисертації, що поширюватиметься на всю країну? Думаю, цей підхід якнайкраще показує ступінь недовіри держави до наукових спільнот та її прагнення регулювати просто все.

Копіювання з чинного законодавства виявилось зокрема у нормі п. 34, відповідно до якої тексти дисертації та відгуків офіційних опонентів розміщуються на офіційному веб-сайті установи, де відбувається захист дисертації, на термін до 3 місяців з моменту видачі диплома про науковий ступінь. Краще було би прописати вимогу про довічний відкритий доступ до захищених дисертацій на відповідному сайті, що є стандартною практикою у більшості розвинених країн світу.

Регламентація захисту дисертацій в рамках програм з подвійної підготовки науковців між українським та іноземним закладом (п. 39) дозволяє провести захист в одній із двох установ-партнерів за участі представників вітчизняного та іноземного вищих навчальних закладів (наукових установ). Проте ця норма не містить дозволу застосувати процедуру захисту дисертації іноземної установи, якщо захист дисертації відбуватиметься закордоном.

Таким чином, поки що не пропонується оновлення або зміна численних дискусійних правил і практик захисту дисертацій. Крім того, у пропонованому до обговорення документі не вказано, які з нових норм поширяться тільки на здобувачів наукового ступеня доктора філософії (перший набір на ці програми відбудеться восени), а які стосуватимуться й осіб, що вже почали підготовку дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата наук.

Складається враження, що за межами викладених на початку статті окремих новацій проект нового документа є компіляцією норм з чинних на сьогодні нормативно-правових актів, що регулюють дисертаційний процес. Однак проект не вказує, які з чинних нормативно-правових актів, що сьогодні регулюють підготовку та захист дисертацій (їх понад 30, див. перелік за посиланням [5]), втратять чинність (новий порядок їх замінить), а які залишаться в дії.

2. Почали не з того кінця?

У мене склалося враження, що пропонований проект нового порядку здобуття наукових ступенів став результатом недостатнього аналізу проблеми. Нам пропонуються конкретні правила функціонування спеціалізованих вчених рад, процедури розгляду дисертацій. Водночас, лишаються не сформульованими загальні вимоги, якщо хочете — засади або принципи, яким має відповідати майбутній оновлений формат захисту дисертацій.

Я пропонував схему конкретних параметрів функціонування майбутніх спецрад у детальному дослідженні [6, п. 6.3]. Але я зрозумів, що необхідно зробити «крок назад» і подумати не так над конкретними механізмами захистів, як над їх загальними засадами, оскільки чітка відповідь на другий аспект питання значно полегшує пошук та досягнення консенсусу щодо відповіді на перший. Якщо ми вибудовуємо нову систему захисту дисертацій, то яким вимогам вона має задовольняти? Хочу поділитися деякими міркуваннями з цього приводу.

i) Певна нова модель захисту дисертацій має бути спрямована на розв’язання існуючих проблем системи захисту дисертацій у постійно діючих спеціалізованих вчених радах (таблиця 1; список проблем відкритий до доповнень).

Таблиця 1. Основні проблеми поточного формату захисту дисертацій у постійно діючих спеціалізованих вчених радах
Опис проблеми
Традиційні проблеми
1. Поширеність корупції, пов’язаної із процедурами захисту дисертацій
2. Прийняття рішення про захист дисертації членами ради, більшість з яких не знайомляться із її текстом
3. Невідповідність формату захисту дисертацій кращій світовій практиці
4. Недотримання принципу академічної автономії
4.1. Наділеність державного органа повноваженням приймати остаточне рішення щодо присудження наукового ступеня
4.2. Відсутність можливості у спеціалізованих вчених рад створювати власні формати захисту дисертацій, які б відповідали кращим світовим практикам
5.1. Дефіцит практик наукової етики та академічної доброчесності, епідемія плагіату та фальсифікацій
5.2. Нестача формальних інструментів реагування на випадки порушення норм академічної доброчесності, неефективність відповідних існуючих процедур
6. Можливість захисту «слабких» дисертацій, які не містять справжньої наукової новизни, не мають наукової цінності, у т.ч. робіт із антинауковим змістом (прецедент «лептонів»)
7. Наявність «дисертаційних фабрик», підготовка дисертацій на замовлення, супровід процедури захисту для осіб, які не писали роботу, яку захищатимуть
8. Формування складу спецради таким чином, що у ній може не бути фахівців за конкретною темою наукового дослідження дисертанта
9. Обтяжливість захисту дисертації у «чужій» спецраді (подорожі в інше місто, необхідність переробити дисертацію під вимоги конкретної ради та ін.)
10. Прив’язка тематики дисертацій до паспортів наукових спеціальностей, що ускладнює захист дисертацій за підсумками міждисциплінарних досліджень
11. Відсутність повної відповідальності спеціалізованих вчених рад за власне рішення про присудження наукового ступеня
12. Надмірний документальний супровід захисту дисертації
Нові проблеми
13. Невідповідність існуючого формату роботи спецрад новій структурі наукових спеціальностей
14. Виникнення неефективних ринків, які продають «товари», що не задовольняють реальних потреб («скопусні» статті та журнали, комерційні закордонні конференції, у т.ч. фіктивні, та ін.)

При цьому пропозиція нової системи захисту дисертацій має супроводжуватися аналізом питань:

  • які проблеми пропонована система розв’яже повністю, із аргументацією, чому це відбудеться;
  • які проблеми пропонована система розв’яже частково, із коментарем щодо того, від яких чинників залежатиме повне вирішення таких проблем;
  • які старі проблеми успадкує нова система;
  • появу яких нових проблем можна спрогнозувати.

Такий самий коментар слід надати окремо щодо впливу пропонованих рішень на основні чинники та прояви корупції при захисті дисертацій (таблиця 2).

Таблиця 2. Можливі чинники корумпованості процедур захисту дисертацій
Можливі чинники корупції
1. Традиційна наявність неакадемічних елементів процедури захисту дисертацій (банкети, фуршети, неофіційна оплата праці офіційних опонентів)
2. Обмежене офіційне фінансування діяльності спецрад, роботи офіційних опонентів тощо
3. Недопущення окремими радами безоплатних захистів як таких (наприклад, повідомлялось про вартість захисту кандидатської дисертації в одній із спецрад із права у розмірі 10 тис. дол. США)
4. Особливі вимоги до складу спеціалізованих вчених рад (склад здебільшого незмінний упродовж 2-3 років), що може призводити до формування академічних кланів
5. Віддаленість ВНЗ або наукової установи від столиці
6. Де-факто монополізація захистів за певними спеціальностями, за якими в Україні діє не більше 5 спецрад
7. Захист дисертацій, виконаних на замовлення (якщо цей факт відомий голові/членам ради)
8. Необхідність сплати хабарів за відкриття окремих спецрад (наприклад, якщо спецрада не дотримується частини встановлених вимог)

Якщо різні пропоновані моделі реформи системи захисту дисертацій супроводжуватиме пропонований аналіз, їх можна буде легше порівняти між собою за ступенем впливу на чинні проблеми відповідної сфери.

іі) Модель захисту дисертацій повинна відповідати інтересам суб’єкта, уповноваженого приймати остаточне рішення про присудження наукового ступеня. Наприклад, можна знайти певну логіку в існуванні мережі постійно діючих спецрад і в праві здобувача наукового ступеня обирати спецраду, коли рішення про присудження наукового ступеня приймає державний орган. Тоді він виступає ніби «замовником послуг атестації» у спеціалізованих рад, які він уповноважує на прийняття відповідних рішень.

Якщо у новому законодавстві закріплена норма про те, що остаточне рішення з присудження наукового ступеня належить університетам та науковим установам, тоді «замовником послуги атестації» виступає певна установа А, в аспірантурі або докторантурі якої підготовлена дисертація. Якщо захист дисертації відбувається у цій самій установі А, тоді питань немає. Якщо ми говоримо про збереження мережі постійних спецрад і права їх вибору, тоді захист дисертації може відбуватися в іншій установі Б, ніж та, в якій робота виконана. Тоді, оскільки держава більше не виступає стороною безпосереднього атестаційного процесу, логічно, що хтось має сплатити установі Б за послугу «атестації» (захисту) дослідження. Платником не може бути дисертант, оскільки створюється очевидний конфлікт інтересів. Говорити про те, що платником буде установа А, на мою думку сьогодні в Україні малореалістично.

Якщо інтересом суб’єкта, який присуджує науковий ступінь (наприклад, провідної наукової установи), є забезпечення належної якості експертизи дисертації, то модель захисту повинна відповідати такому запиту (у цій площині, наприклад, мало користі від тих членів ради, які не читають текст дисертації). Якщо, навпаки, є бажання забезпечити захист фіктивних, неякісних дисертацій, тоді необхідно продумувати або систему формальних запобіжників, або механізми запуску конкурентних відносин, коли захист неякісних дисертацій означатиме репутаційні, конкурентні, фінансові втрати для суб’єкта, який їх проводить. І тому подібне.

ііі) Належне (з урахуванням українських особливостей — також і некорупційне) фінансове забезпечення системи захисту дисертацій. Належне та стале  фінансування системи підготовки наукових кадрів є однією із вимог європейського простору вищої освіти (воно закріплене як один із принципів організації докторських програм «Зальцбург-І» 2005 р. [7]). Різні пропозиції щодо особливостей діяльності спецрад мають свою «ціну», яку необхідно брати до уваги. Наприклад, такою є пропозиція, аби у «разових» захистах членами ради були як представники різних українських установ, так і іноземні вчені. Такі та подібні «витратні» пропозиції потребують окремого обґрунтування джерел фінансування.

iv) Відповідність захисту дисертацій вимогам до навчання в аспірантурі/докторантурі. Наприклад, відтепер диплом доктора філософії супроводжуватиметься додатком до диплома «європейського зразка», в якому зокрема міститься інформація про освітню підготовку науковця — але проект порядку здобуття наукового ступеня не містить вимоги про видачу цього додатка. Якщо у нас вже закріплено, що в аспірантурі особа має оволодіти іноземною мовою на рівні С1 (див. [2, п. 27]) і дискутується право готувати дисертацію англійською мовою, то цим вимогам має відповідати компетентність членів ради, які оцінюють результати дослідження дисертанта.

Висновки

Таким чином, можна констатувати початок роботи із підготовки нових правил захисту дисертацій, про що не так давно турбувалась академічна спільнота. Водночас, фахівцям МОН та спільноті в цілому варто приділити увагу не лише розробці одного нормативно-правового документа, а й глибшому аналізу самої проблеми, дискусії щодо оптимальних та альтернативних шляхів її вирішення, порівнянню переваг і недоліків кожного варіанту вимог з цього питання, врешті — визначенню певної візії, певного бачення того, яку майбутню систему захисту дисертацій ми воліємо отримати порівняно із її сьогоднішнім станом.

Посилання

  1. Порядок присудження наукових ступенів: проект постанови Кабінету Міністрів України. — http://mon.gov.ua/content/Новини/2016/07/07/1-poryadok-prisudzh-stup-08.07.2016.doc.
  2. Постанова Кабінету Міністрів України від 23.03.2016 р. № 261 «Про затвердження Порядку підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук у вищих навчальних закладах (наукових установах)». — http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248945529.
  3. Закон України «Про вищу освіту» від 01.07.2014 р. № 1556-VII. — http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1556-18.
  4. Постанова Кабінету Міністрів України від 29.04.2015 р. № 266 «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти». — http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248149695.
  5. Документи, що регулюють підготовку та захист дисертацій. — http://www.skeptic.in.ua/phd-legislature/.
  6. Ніколаєв Є. Як Україні створити сучасну систему підготовки докторів філософії (Ph.D.)? — К. : Європейський інформаційно-дослідницький центр, березень 2016 р. — 48 с. — http://www.skeptic.in.ua/how-to-create-new-phd-system/.
  7. Doctoral Programmes for the European Knowledge Society: Final Report of the European University Association. — http://www.eua.be/eua/jsp/en/upload/Doctoral_Programmes_Project_Report.1129285328581.pdf.

Стаття опублікована на порталі «Освітня політика» 15.07.2016 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *