Як піднести якісний рівень українських наукових журналів

Важливою складовою проблеми оздоровлення та розвитку наукової сфери в Україні є підвищення якості наукових публікацій українських дослідників та викладачів вищої школи. У межах цієї проблеми існує вужче питання — поліпшення стандартів роботи українських наукових журналів, якості статей, що в них публікуються. Якщо правда те, що в Україні видаються серйозні наукові журнали, які дотримуються належних стандартів й знаходять своїх авторів та читачів у всьому світі, то така сама правда полягає в тому, що ці журнали, на жаль, перебувають в абсолютній меншості. Більшість же української наукової періодики (особливо ця біда відчутна у суспільних і гуманітарних науках) перебуває поза межами загальновизнаних належних наукових стандартів і практик, а частина — є очевидними «мурзилками», що публікують будь-які наукоподібні за формою тексти.

У цьому матеріалі хочу поміркувати над причинами цієї ситуації, висвітлити низку негативних елементів звичної практики публікації наукових статей, через які більшість українських наукових журналів має критично низький рівень якості. Окремі кроки із підвищення якості наукової періодики, на мою думку, можна здійснити навіть за сьогоднішніх несприятливих для української науки умов.

Окремі чинники низької якості української наукової періодики

Однією з причетних до падіння якості наукових публікацій обставин є постійно широкий попит на публікації з боку осіб, які потребують цих публікацій, але не розглядають їх як один із результатів власних проведених досліджень. Результатом є величезний ринок публікації низькоякісних розвідок, наприклад таких, як:

  • статті університетських викладачів, які не проводять досліджень, але потребують публікацій для звітності;
  • статті докторантів, яким для захисту дисертації необхідно за 3-4 роки підготувати 20 статей (за такий термін забезпечити належну якість такої кількості статей неможливо);
  • статті, підготовлені на замовлення для іншої людини;
  • статті авторів, не знайомих із належними вимогами до якості статей, тощо.

Ця обставина присутня усюди в світі, не лише в Україні. За відсутності інституційних перепон від неякісних публікацій вона стає серйозною проблемою наукової сфери.

Українські чиновники вирішили, що такою перепоною має стати дотримання науковими журналами певних офіційних вимог. Вже у 1992 р. була створена Вища атестаційна комісія України, на яку одразу був покладений обов’язок затверджувати переліки наукових видань. У 1997 р. офіційно впроваджене поняття «фахових» наукових видань, які дослідницька спільнота швидко перейменувала у «ваківські» згідно із абревіатурою відповідної державної установи. Далі поступово збільшувалась кількість «ваківських» публікацій, що необхідні для одержання наукового ступеня або вченого звання. Цікаво, що Україна у 1992-1997 рр. виявилась чи не першою у формуванні державних списків наукових журналів. Росія, наприклад, запозичила цей досвід лише у середині 2000-х років, поділивши при цьому всі свої наукові журнали на «кращі», в яких можуть публікувати результати досліджень за докторськими і кандидатськими дисертаціями, і «гірші», призначені лише для кандидатських (цей поділ тепер скасований).

Статус «фахового»/«ваківського» видання став, на мою думку, дуже шкідливим ярличком, що загороджує собою дотримання академічних стандартів. Себто, якщо видання має цей статус, тоді воно автоматично розглядається спільнотою як наукове (держава це офіційно підтвердила!) і, відповідно, може не докладати жодних інших зусиль до забезпечення власної якості.

Про несумісність вимог до «фахових» і до якісних видань написано вже чимало. Наприклад, якщо редколегія «фахового» видання має складатися передусім зі штатних докторів наук організації-засновника, то якісного — з активних вчених з різних установ і країн. «Фахове» видання оформлює список літератури у статтях згідно із українським стандартом, якісне — згідно із міжнародними правилами, а «фахове», яке хоче стати якісним, наводить бібліографію двічі — кирилицею за ДСТУ й латинкою за одним із міжнародних стандартів. «Фахове» видання зобов’язане дотримуватися структури статей, продиктованої державою, якісне — пропонує певну гнучкість структури статті залежно від її змісту, галузі науки та ін.

Але мені йдеться про інше. Ситуація, коли чиновник (не науковець) має повноваження визначити за певними формальними критеріями, що певне видання є «достатньо науковим», є фундаментально хибною. Проте саме цей ракурс проблеми чомусь не акцентований. Не акцентоване й питання того, що вимоги до структури статей у фахових виданнях згідно із вимогами МОН стосуються тільки статей за матеріалами дисертаційних досліджень, тоді як фахові журнали поширюють ці вимоги на всіх авторів, не тільки на дисертантів.

МОН фактично майже офіційно визнає неналежний науковий рівень, пов’язаний із системою фахових видань. Новий «фетиш», який поступово приходить на зміну фаховим виданням, має назву «міжнародні наукометричні бази даних», зокрема «Web of Science» та «Scopus». Система фахових видань себе не виправдовує — нехай вона ще на якийсь час залишається. Але ми тепер орієнтуватимемось на факт наявності журналу у певній комерційній базі даних, оскільки погані журнали туди (нібито) не приймають. Спочатку, у 2012 р., про «скопусні» публікації примусили замислитися дисертантів. Наприкінці 2015 р. вимогу публікуватися у журналах, що індексуються у зазначених базах даних, поширили на університетських викладачів (її включено у ліцензійні вимоги провадження освітньої діяльності). Із 2016 р. такі публікації будуть необхідні й для здобуття вченого звання. Не писатиму про те, чому наукометрична база даних не завжди тотожна належній якості. Але, якщо пріоритет віддано «скопусівським» публікаціям, навіщо зберігати «фахові»? Особливо в контексті 4 міжнародних плюс 16 фахових статей для докторської дисертації?..

Також до неналежної якості видавничих практик багатьох українських видань можуть призводити різноманітні суб’єктивні обставини. Редколегія може бути недостатньо обізнана із сучасними міжнародними стандартами підготовки наукових статей і журналів. Засновник журналу (університет, наукова установа) може бути зацікавлений у збільшенні публікаційної активності власних співробітників, з цієї причини він започатковує й фінансує власне підконтрольне видання (у такому випадку вимоги до якості публікацій скасовуються). Можливо, не вдається організувати належну роботу внутрішніх рецензентів видання через те, що частина українських науковців не звикла виступати справжніми рецензентами статей. Відхилення статей у результаті одержання негативних рецензій на них можуть викликати непорозуміння й конфлікти із авторами. Окремі ланки процесу підготовки журналу (пошук фінансових ресурсів, верстка, друк, розповсюдження видання) можуть перебувати поза сферою контролю головного редактора. Головний редактор, ті члени редколегії, які готують видання до друку, можуть бути незацікавлені у якісному виконанні своєї роботі. Журнал може свідомо будувати свою політику на принципах видання-«мурзилки», оскільки метою його існування є заробіток засновників, тощо.

Практики видання наукових журналів, що потребують вдосконалення

Якість наукового видання є підсумковим результатом дії багатьох складових, як суттєвих, так і дрібних. Окремі норми, правила, традиції роботи редколегій наукових видань негативно впливають на цей результат. Цікаво, що, на мою думку, деякі з таких традицій чи правил достатньо просто поліпшити. Наводячи їх далі, маю на увазі, що, з одного боку, лише незначній частині українських наукових журналів властиві одразу всі такі несприятливі практики, а з іншого, так само небагато видань повністю позбавлені їх усіх.

i) Найперша, на мою думку, ознака наукового журналу неналежної якості й контрпродуктивна практика — вимога до авторів подати разом із статтею рецензію на неї. У такий спосіб редакція відмовляється від своєї головної задачі — від належного відбору статей, що повинен здійснюватись шляхом якісного рецензування. Мені складно уявити собі автора, який подасть в журнал разом зі своєю розвідкою рецензію, в якій буде вказано на необхідність переробити статтю або відхилити її. Тим не менш, практика доволі поширена, у тому числі й серед тих українських журналів, що індексуються у «Скопусі».

ii) Організація рецензування статей й організація їх якісного рецензування — не одне й те саме. Коли статтю продивляється один з членів редколегії й рекомендує її до друку — це один підхід. Коли статтю на засадах анонімності вивчають двоє-троє фахівців з тематики статті (не обов’язково членів редколегії) та неодмінно у першому раунді її розгляду дають перелік порад до опрацювання тексту — це інший підхід. Коли на Заході слово «рецензування» входить до самого визначення поняття «науковий журнал», то під ним найчастіше розуміють другий підхід, ніж перший.

iii) Необхідне дотримання норм наукової етики, недопущення плагіату при розгляді статей та схваленні їх до друку. Редакція повинна мати визначену процедуру реагування на повідомлення про плагіат, які надходять після виходу журналу з друку. Окремі наукометричні бази розглядають наявність на сайті видання документу про політику наукової етики як обов’язковий критерій розгляду журналу на предмет його включення до індексації.

В Україні незначна кількість видань сьогодні розробляє та публікує такий документ. А серед тих, хто це таки робить, частина переписує документ у когось іншого або перекладає існуючу політику етики з іноземної мови — і не розуміє, в чому проблема з таким проявом плагіату…

Копіювання у іншого вимог до статей, рекомендацій авторам — ще одна негативна практика.

iv) Зростають вимоги до подання науковим журналом частини інформації про його публікації англійською мовою. Зокрема, відповідно до потреби бути включеними до наукометричних баз журнали мають подавати англійською назви статей, розгорнуті анотації до них, ключові слова, список використаних джерел. У вимогах до українських фахових видань прописана позиція про необхідність наявності «статей англійською мовою на веб-сторінці видання», яка, щоправда, часто ігнорується.

Проте рівень володіння англійською особами, які готують той чи інший науковий журнал до друку, часто є недостатнім, унаслідок чого англомовні елементи статей подеколи мають чимало лексичних, граматичних, синтаксичних помилок — аж до повної незрозумілості змісту відповідних  фрагментів тексту. Так нівелюється, стає імітацією основна функція цих англомовних фрагментів — донесення інформації про зміст журналу до англомовної аудиторії.

v) Слід зважати на середній обсяг однієї наукової статті й на кількість статей в одному випуску певного журналу.

Чимало західних наукових журналів пропонують своїм читачам 4 номери журналу на рік та розміщують в одному номері 6–8 повноцінних статей та 1–3 розгорнуті рецензії на актуальні видання відповідної галузі науки. Повноцінна стаття викладає результати певного дослідження. Вона має описати передумови дослідження, його цілі, методологію, результат, обмеження. Здійснити такий виклад у тексті з обсягом, меншим від 4–5 тис. слів (0,8–1,0 друк. арк.), вкрай важко, тому дана цифра є нижньою межею обсягу наукової статті за «західними» стандартами. Верхня межа оптимального обсягу – 10 тис. слів (2 друк. арк.), хоча час від часу зустрічаються й більші матеріали.

Українська практика — інша. У відомих мені місцевих наукових економічних журналах я найчастіше зустрічаю прохання обмежити обсяг однієї статті половиною друкованого аркуша (20 тис. знаків, близько 2,5 тис. слів). Іноземні колеги стверджують, що такий обсяг є замалим для адекватного викладу результатів наукового дослідження. Крім того, дещо дивно виглядають журнали, які друкують у кожному номері по 20 і більше статей, випускаючи до 12 номерів щороку. Як вони змогли якісно прорецензувати таку кількість матеріалів — і де знайшли стількох авторів?.. На мою думку, тут варто подумати над класичним питанням — зменшенням кількості на користь поліпшення якості.

vi) Коли журнал друкує невелику кількість статей в одному номері, він виграє від «слова головного редактора», який представляє номер і виділяє найбільш цікаві та значимі, на його думки, ідеї з тієї чи іншої статті. Ця проста практика «олюднює» журнал, повертає його обличчям до читача, показує, що пропоновані йому статті хтось вже прочитав й позитивно оцінив. На жаль, вона ще не стала нормою в Україні.

vii) Необхідно здійснювати належну видавничу підготовку журналу — літературне редагування тексту, коректура, верстка тексту в цілому та його окремих елементів (таблиці, рисунки, заголовки, анотація тощо). Кожна стаття у науковому журналі обов’язково повинна починатися із нової сторінки (можу назвати чимало видань, де це не так). Ця вимога важлива у тому числі для правильної індексації видання базами даних, оскільки вони опрацюовують журнали постатейно.

viii) При поширенні матеріалів наукового журналу в інтернет-мережі важливо одержати індекс DOI для кожної статті.

DOI (англ. digital object identifier) — цифровий ідентифікатор для довільного об’єкта інтелектуальної власності, який використовується для сталої ідентифікації зразків інтелектуальної власності в цифровій мережі. Це означає, що кожній статті реєстратором ставиться у відповідність певний DOI-ідентифікатор, який дозволяє знайти текст даної праці в інтернеті, навіть якщо зміниться сайт видання або розміщення електронної публікації на самому сайті. Зазвичай DOI застосовується для ідентифікації наукових документів та статей, його починають включати як елемент опису публікацій у списках літератури.

ix) Окрема вимога міжнародної наукової спільноти та баз даних — дотримання проголошеного редакцією графіку виходу нових номерів журналу. Це є проблемою для деяких українських наукових журналів, наприклад, тих, які мають недостатнє фінансування (це — аспект інституційної спроможності засновника журналу підтримувати його належне функціонування).

З наведеного переліку випливає достатньо банальний висновок, що створення якісного журналу потребує як фінансових ресурсів, так і організаційних й інтелектуальних зусиль. З іншого боку, чогось принципово нездійсненного у наведеному переліку немає. Певна річ, ресурси потрібно віднаходити, зусилля — докладати. Але питання — яка мотивація діяльності або створення журналу: існування видання для звітності чи забезпечення інтелектуальних потреб наукової спільноти? Якщо відповіддю є другий варіант, то узагальню на рис. 1 кілька параметрів, на які, на мою думку, варто орієнтуватися при створенні якісного наукового видання або при модернізації існуючого.

Рис. 1. Ключові засади створення та функціонування якісного наукового журналу
Рис. 1. Ключові засади створення та функціонування якісного наукового журналу

Завершити хочу думкою про цілі. Редакція може визначити метою розвитку наукового журналу входження до однієї з престижних іноземних наукометричних баз, аби відповідати новому тренду, заданому чиновниками МОН. У цьому випадку є всі шанси, що редакція імітуватиме більшість сучасних світових вимог до наукової періодики: наприклад, проголосить політику етики — й ігноруватиме її, обіцятиме анонімне рецензування — а невідомі рецензенти чомусь схвалюватимуть усі подані статті, тощо. Таке видання, можливо, увійде до наукометричних баз, але його якість й затребуваність спільнотою мало відрізнятиметься від проблемної частини сьогоднішньої «фахової» наукової періодики. Воно певно що рекламуватиметься як «наукометричне видання» (це поширене словосполучення є семантичною нісенітницею), а якщо полюватиме за авторами (ми якось мляво освоюємо цей міжнародний тренд), то з плином часу потрапить й у «престижні» міжнародні бази «хижацьких» видань.

Якщо ж ставити за мету формування якісного видання, підвищення його справжньої популярності у науковій спільноті, докладати до цього зусиль й знаходити ресурси, то індексація у престижних базах, позитивні імпакт-фактори стануть приємною винагородою членам редколегії, авторам й читачам видання. Мені би хотілося, аби більше українських наукових журналів ставали на цей шлях.

Стаття опублікована на порталі «Освітня політика» 01.03.2016 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *