Дерегулюймо дисертації!

У моїй попередній статті [1], присвяченій «дисертаційним» проблемам, йшлося про практики українського дисертаційного процесу, які потребують модернізації. Серед них — удосконалення вимог до публікації результатів дисертаційного дослідження, лібералізація процедур, пов’язаних із підготовкою дисертації до захисту, підвищення відповідальності за якість своїх рішень науковців-учасників процесу захисту, концентрація надмірного обсягу повноважень з регулювання «дисертаційних процедур» в органах державної влади. У цій статті хочу детальніше звернутися до останнього з перелічених питань: за якими складовими державі варто відійти від надмірного регулювання різних етапів підготовки та захисту дисертаційного дослідження і які важелі можна натомість запровадити, аби ця дерегуляція не перетворилась на безвідповідальність і безлад.

1. Дисертація — це (як правило) рукопис

Інколи до захисту подається дисертація, оформлена як спеціально підготовлена монографія. Але найчастіше дисертацією є добре відомий науковій спільноті рукопис, що готується накладом 2–6 друкованих примірників. Два документи визначають вимоги до структури такого рукопису:

Постанова Кабміну від 24.07.2013 р. № 567 [2] встановлює верхню і нижню межі обсягу тексту дисертації (4,5–7 авторських аркушів для кандидатських дисертацій із природничих наук, трохи більші цифри для кандидатських із суспільних і гуманітарних наук і для докторських дисертацій).

Публікація у Бюлетні ВАК України [3] містить інші, крім обсягу тексту, вимоги до оформлення дисертацій та авторефератів.

Якщо порівнювати ці вимоги із прийнятими у розвинених країнах, то можна побачити, що суттєвих відмінностей між українськими та іноземними дисертаціями стосовно до обсягу тексту, як правило, немає. Можливо, нам варто було б розширити дозволений діапазон обсягу тексту як у менший, так і в більший бік, але, на мою думку, це не надто принципово.

Інша річ — ті вимоги до структури і оформлення дисертацій як рукописів, що містяться у згаданій публікації [3]. Одна із них — наявність як висновків до кожного окремого розділу роботи, так і окремих висновків до роботи в цілому. Я вважаю цю вимогу дискусійною. Але максимальної критики з-поміж усієї сукупності вимог зазнають впроваджені з 2008 р. нові правила оформлення бібліографічних посилань [4, форма 23], складені за стандартом ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання». Ці правила не відповідають міжнародній практиці оформлення посилань, є незрозумілими для міжнародних наукометричних баз даних і частково позбавлені внутрішньої послідовності та логіки.

Цю нелогічність найкраще видно на прикладі відмінностей між оформленням посилання на видання, що має одного-трьох авторів і на видання із чотирма авторами. А саме, книгу, яка має двох авторів, згідно зразка ВАК треба описувати так:

Суберляк О. В. Технологія переробки полімерних та композиційних матеріалів: підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / О. В. Суберляк, П. І. Баштанник. — Львів: Растр-7, 2007. — 375 с.

Практики повторення в бібліографічному описі імені першого співавтора після риски із інверсією порядку його прізвища та ініціалів немає ніде в світі — зрозуміло, крім нас.

А так виглядає спосіб оформлення опису видання із чотирма авторами:

Методика нормування ресурсів для виробництва продукції рослинництва / [Вiтвіцький В. В., Кисляченко М. Ф., Лобастов І. В., Нечипорук А. А.]. — К.: НДІ «Украгропромпродуктивність», 2006. — 106 с. — (Бібліотека спеціаліста АПК. Економічні нормативи).

Тут відбуваються дві несподіванки.

По-перше, з першої позиції опису зникає прізвище першого співавтора.

По-друге, повний перелік авторів виявляється оточеним квадратними дужками.

Ви здатні це пояснити, запам’ятати і не помилитися в майбутньому, не підглядаючи в зразки?..

Найдивовижніше, що, диктуючи вимогу застосовувати у бубліографічному описі згаданий стандарт, ВАК саме його й порушив, адже в ньому прямо сказано, що «Стандарт не розповсюджується на бібліографічні посилання»; він поширюється лише на оформлення описів документів бібліотеками…

Останнім часом ширяться плітки, що МОН намагається домовитися з бібліотекарями, аби ті не вимагали бібліографій, складених за стандартно-абсурдними зразками. Поки що ж маємо сподіватись, що в Україні автори дисертацій, а разом з ними й редакції наукових журналів зможуть довільно обирати серед найпоширеніших у світі способів оформлення списку літератури, до яких належать APA-style, Harvard style, Chicago style та деякі інші. Адже зараз дивно бачити, як у наукових журналах список використаної літератури подається двічі: спочатку кирилицею за вимогами ДСТУ — «для ВАКу», а потім латинкою за міжнародними правилами — «для скопусу».

Стосовно інших вимог до оформлення, то «Стиль оформлення дисертації має бути регламентованим тільки в цілому, тоді як строгі вимоги щодо внутрішнього оформлення мають бути замінені на рекомендаційні або взагалі скасовані», як зазначено у відкритому листі молодих українських науковців, оприлюдненому ще ув 2012 р. [5].

Загальна логіка полягає в тому, щоб дисертація мала зручний для читання і приємний вигляд. Деякі західні дисертації оформлюються, власне, як верстка книжки, практично готова до друку.

Один з елементів такої книжки або рукопису, який майже завжди наявний у західних дисертаціях, але не передбачений в українських наукових роботах, — це розділ «Подяки». На шляху до захисту здобувач наукового ступеня дістає підтримку не лише з боку наукового керівника (консультанта) та колег по місцю роботи, а й від своєї сім’ї, від рецензентів, бібліотекарів, редакцій наукових журналів, організаторів та учасників конференцій тощо. Кілька добрих слів на їх адресу на початку тексту роботи надають їй людяності, позиціонують дисертанта серед названих ним людей та організацій. Це та практика, яка має стати й українською науковою традицією.

Отже, дерегуляція процесу підготовки дисертації в аспекті вимог до рукопису має полягати у скасуванні вимоги оформлювати бібліографічні посилання за стадартом ДСТУ ГОСТ 7.1:2006, перетворенні інших правил оформлення і структурування дисертаційної роботи та автореферату із вимог на рекомендації, розширенні меж рекомендованого обсягу тексту роботи, заохоченні включення до роботи розділу «Подяки».

2. Проблемні публікації

Вчений повинен оприлюднювати результати своїх досліджень у вигляді наукових статей та інших видів публікацій, а аспірант має навчитися цьому. Результати проведеного дослідження повинні бути доступні науковій спільноті, яка читає профільні наукові видання. Ці здебільшого справедливі твердження утворюють підґрунтя для вимоги наявності у здобувачів наукового ступеня публікацій, в яких мають бути викладені основні результати дослідження. Формалізація цієї вимоги у вигляді необхідності публікацій в українських «наукових фахових виданнях» та/або у «виданнях, що індексуються у міжнародних наукометричних базах даних» та/або в «іноземних наукових журналах» призвела до появи низки хибних практик, які дістали широку негативну оцінку фахової спільноти, але не одержали адекватної реакції з боку суб’єктів, які встановлюють відповідні офіційні вимоги. Найвідоміша проблема — «мурзилки», журнали, що мають статус наукових, але не мають належних (а часто й будь-яких) процедур рецензування та відбору статей до друку, тому публікують тексти практично будь-якої якості за відповідну грошову винагороду.

Друга проблема (особливо у суспільних науках) — принципові відмінності між оформленням статей за українською та міжнародною традиціями, через що українським науковцям непросто почати готувати статті для якісних іноземних видань.

Маркування українських журналів за критеріями «наукового фахового видання» (визнання чи невизнання певного журналу науковим органами влади — унікальна наукова інновація окремих пострадянських країн) чи «індексації у скопусі» в цих інституційних рамках є не більш як симулякром. Примус дисертанту публікуватися згідно таких маркерів є примусом до імітації науки, що формує свідоме чи підсвідоме негативне моральне ставлення до процесу, хибні орієнтири та помилкове уявлення про власні публікаційні досягнення та компетенції.

Дотична проблема — необхідність апробації основних положень дисертаційного дослідження на наукових конференціях. Вона призвела до поширення практики «віртуальних» / «дистанційних» / «заочних» / «інтернет»-конференцій, які забезпечують друк тез у збірці матеріалів конференції, але мають мало спільного із власне презентацією досліджень чи налагодженням наукових зв’язків. Наявність публікацій дисертанта за підсумками подібних конференцій, на мою думку, має розглядатися як негативна характеристика його роботи.

Дерегуляція в сенсі відходу від перелічених практик має супроводжуватися встановленням нових маркерів як орієнтирів для публікацій дисертантів. До них, на мою думку, мають належати:

  • навчання правилам і стилістиці підготовки якісних наукових розвідок;
  • публікація в українських та іноземних наукових журналах, які проводять якісне рецензування, впроваджують адекватні етичні норми роботи, не вдаються до «хижацьких» методів залучення авторів;
  • уникнення публікації статей у виданнях із сумнівними редакційними практиками (орієнтовний перелік таких практик див. у [6]).

Ці орієнтири могли би деталізуватися у Політиках вчених рад із захисту дисертацій, коли кожна вчена рада визначала би власні поради та вимоги до дисертантів щодо кількості, формату, характеру, місця виходу необхідних публікацій. Очевидно, подібні політики були би різними у різних вчених радах та в різних науках (наприклад, навіть одна наукова стаття може бути достатньою апробацією математичного дослідження, тоді як дослідження у суспільних чи гуманітарних науках потребують більшої публікаційної активності). Це буде реалізацією принципа академічної автономії з відповідного питання.

3. Лібералізація процедур проходження і документального супроводу дисертації

Підготовка пакету документів, необхідних для захисту дисертації, є тривалою, виснажливою, часто витратною роботою. Ступінь формалізації вимог до документів, їх кількість є надмірними. Кращим шляхом дерегуляції документального супроводу процесу захисту є скасування низки документів та корегування окремих процедур, які сьогодні є обов’язковими для дисертанта (основна частина документів та процедур передбачена Положенням про спеціалізовану вчену раду [7]; коротку критику бюрократичних вимог в цій частині питання див. у [8]).

Доцільно скасувати, як мінімум, такі документи і процедури, що мають опосередковане відношення до оцінки якості дисертаційного дослідження:

  • документи про впровадження результатів дисертаційного дослідження;
  • подання здобувачем особової картки за формою П2-ДС (ця форма має подаватися виключно при працевлаштуванні на державну службу — звідси «ДС» у коді форми);
  • висновок про наукову і практичну цінність дисертації, виданий організацією, де виконувалася дисертація або до якої був прикріплений здобувач;
  • подання здобувачем наукового ступеня доктора наук примірника захищеної кандидатської дисертації;
  • висновок комісії у складі не менше трьох докторів наук-членів спеціалізованої вченої ради про результати попереднього розгляду дисертації;
  • публікація (платного) оголошення про захист дисертації в офіційному виданні МОН. Оголошення на інтернет-сайті установи, де відбувається захист, є достатнім;
  • фіксація засідання спеціалізованої вченої ради для захисту дисертації на фонограмі та в стенограмі;
  • надання спеціалізованій вченій раді вченими-фахівцями з теми дисертаційного дослідження відгуків на автореферат здобувача (у багатьох випадках тексти цих відгуків готує здобувач і домовляється із фахівцями про те, аби ті їх для нього підписали і надіслали);
  • реєстрація дисертаційного дослідження в УкрІНТЕІ (ця процедура обтяжлива і витратна для здобувачів, які мешкають за межами м. Києва). Якщо держава вважає, що дисертації мають бути зареєстровані у цій установі, цю функцію має самостійно виконувати МОН;
  • надсилання основних результатів дисертаційного дослідження до двох державних органів (за вибором спеціалізованої вченої ради) після захисту дисертації.

Зміст деяких документів варто скоротити (спростити) в частині дублювання інформації, наведеної в інших документах (у вступі дисертації, у відгуках офіційних опонентів та ін.).

Це:

  • витяг з протоколу засідання спеціалізованої вченої ради про прийняття дисертації до захисту (він містить вищезгаданий висновок комісії з попереднього розгляду дисертації, а також дублює окремі елементи тексту вступу дисертації);
  • рішення спеціалізованої вченої ради щодо присудження наукового ступеня (дублює інформацію про публікації за темою дисертації, зауваження офіційних опонентів та авторів відгуків на автореферат дисертації, елементи вступу роботи, елементи виступів учасників процедури публічного захисту дисертації зі стенограми).

Крім того, елементом академічної свободи має бути скасування жорсткої регламентації порядку проведення засідань спеціалізованої вченої ради з питань розгляду дисертаційного дослідження.

4. Академічна свобода як реальна відповідальність

Як уникнути перетворення пропонованих елементів спрощення процесу підготовки та захисту дисертації на спрощення шляхів фальсифікації дисертацій та збільшення свавілля у цій царині?

Захисти відкрито слабких дисертацій, що не віддзеркалюють внеску здобувача в науку та набуття ним дослідницьких кваліфікацій, написання дисертацій на замовлення, захисти політиків і посадовців, у яких фізично не могло бути часу на проведення дослідження, плагіат та наукова фальсифікація стали звичним українським явищем. Зменшення формальних вимог може полегшити поширення цих хвороб, принести значну шкоду.

На мою думку, противагу до цієї загрози, здатну посилити відповідальність наукових спільнот за самостійні рішення, варто шукати у площині розробки та втілення етичних «правил гри». Так, аби держава надавала більше самостійних повноважень із захисту дисертацій тим організаціям, науковим колективам, вченим радам, які свідомо визначають етичні, прорепутаційні параметри своєї діяльності, публічно заявляють про це шляхом прийняття декларації професійної та наукової етики. Загальні принципи, що могли би бути основою такої декларації, можна розробити через широке обговорення у наукових та викладацьких колах України або шляхом індивідуальної ініціативи провідних наукових спільнот країни.

Стосовно до захисту дисертацій, до таких принципів могли б належати:

  • зобов’язання залучати провідних вчених до оцінки дисертації, причому як українських, так і іноземних;
  • політика «жорсткого нетерпіння плагіату», що означає, що виявлення у дисертації плагіату є автоматичною підставою для скасування рішення про присвоєння наукового ступеня незалежно від того, чи плагіат виявлено перед захистом чи через 25 років після нього;
  • постійна (а не лише протягом певного часу після захисту) безкоштовна доступність повного тексту дисертації на інтернет-сайті установи, у якій відбувся захист;
  • відмова від захисту дисертацій політиків, чиновників та інших осіб, щодо яких наявні сумніви у самостійному виконанні ними дослідження;
  • відмова від практик організації здобувачем банкету за підсумками захисту, від інших форм академічної корупції;
  • та інше, перелік відкритий до дискусії, доповнення, уточнення формулювань.

Себто, оскільки система відповідальності держави за якість процедур і змісту дисертацій сьогодні сама по собі не спрацьовує і не відповідає світовим процедурам, потрібно починати рух від неї. Але цей рух не повинен піти у пустощі. Він має спрямуватися у напрямок взяття науковцями відповідальності за власні рішення, визначення і дотримання здорових, чесних засад атестації здобувачів наукових ступенів, формування й нарощення репутаційного капіталу, запобігання його втраті.

5. Висновок

Пропоноване у статті дерегулювання вимог до рукопису дисертаційного дослідження, публікацій за його результатами, документального та процедурного супроводу процесу захисту здатне позбавити життя сумлінного здобувача частини організаційних, моральних, фінансових проблем, усунути частину принижень, що спіткають людину на шляху до одержання наукового ступеня. Розвиток етичних та репутаційних принципів роботи українських дисертаційних рад сприятиме уникненню помилок та зниженню свавілля у цьому процесі. Україна здійснить таку або подібну реформу. Питання в тому, скільки часу забере у влади та наукової спільноти наважитися на неї.

Посилання

  1. Ніколаєв Є. До питання про модернізацію правил підготовки та захисту дисертаційних досліджень // Освітня політика. — 13.04.2015 р. — http://education-ua.org/ua/articles/404-do-pitannya-pro-modernizatsiyu-pravil-pidgotovki-ta-zakhistu-disertatsijnikh-doslidzhen.
  2. Постанова Кабінету Міністрів України від 24.07.2013 р. № 567 «Про затвердження Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника».
  3. Вимоги до оформлення дисертацій та авторефератів дисертацій // Бюлетень ВАК України. — № 9–10. — 2011. — С. 2–10. Мені не вдалося знайти нормативного документу, який би офіційно затвердив ці вимоги.
  4. Наказ Вищої атестаційної комісії України від 26.01.2008 р. № 63 «Про внесення змін до переліків та форм документів, що використовуються при атестації наукових та науково-педагогічних працівників».
  5. Вимоги молодих вчених щодо зміни порядку захисту дисертацій. Відкритий лист до Міністра МОНмолодьспорту та Голови Департаменту атестації кадрів МОНмолодьспорту. — http://usw.com.ua/group/phd/forum/topics/2031682:Topic:80438.
  6. Criteria for Determining Predatory Open-Access Publishers. — https://scholarlyoa.files.wordpress.com/2015/01/criteria-2015.pdf.
  7. Наказ МОНмолодьспорт від 14.09.2011 р. № 1059 «Деякі питання присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань».
  8. Кроки, що необхідно пройти для захисту дисертації в Україні. — http://kostya.in.ua/content/kroki-shcho-neobkhіdno-proiti-dlya-zakhistu-disertatsії-v-ukraїnі.

Стаття опублікована на порталі «Освітня політика» 23.10.2015 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *