Можливості та ризики нових вимог до науково-педагогічних кадрів

Приводом до написання цього матеріалу є оприлюднення Міністерством освіти і науки України (далі — МОН) наказу з новими критеріями присвоєння вчених звань [1]. Принциповою новацією цих критеріїв є вимога до здобувачів вчених звань, по-перше, мати певну кількість статей, опублікованих у наукових журналах, які індексуються у наукометричних базах «Web of Science» або «Scopus» та, по-друге, надати міжнародний сертифікат, який підтверджує рівень володіння англійською мовою.

Ретельний аналіз усіх проблемних позицій нового порядку присвоєння вчених звань не є основною ідеєю цього матеріалу. Проблеми наявні — як у змісті документа, так і в процедурі його ухвалення. Проте, на мою думку, подивитися на нові вимоги до вчених звань важливіше не з точки зору окремих положень або юридичних формулювань, а в контексті того, що ними задається новий характер, нова якість вимог до науковців та університетських викладачів. Я хочу поміркувати, куди нас ведуть нові вимоги влади до науково-педагогічних кадрів, які можливості та які ризики пов’язано з новим напрямом руху.

Отже, протягом двох днів після того, як було оприлюднено текст нового порядку присвоєння вчених звань, колеги ідентифікували переважну більшість проблем і суперечностей документа в кількох дискусіях у мережі Фейсбук (див. наприклад: [2; 3]). Назву для загальної картини тільки групи проблем, що їх виявили учасники цих обговорень:

  • невідповідність окремих положень нового порядку присвоєння вчених звань чинному законодавству, у т. ч. Конституції України;
  • корупціогенний потенціал деяких вимог, урахування лобістських інтересів структур, які надають охочим допомогу в здобутті формальних наукових регалій;
  • можливість зімітувати виконання окремих вимог;
  • неоднакові критерії задоволення вимоги про володіння англійською мовою для здобувачів різних учених звань: потенційний доцент мусить надати міжнародний сертифікат з англійської, а професор може замінити сертифікат на певну кількість наукових статей;
  • неправильно виписаний перелік посад, перебуваючи на яких можна отримати вчене звання, та інше.

Чому ми отримали неякісний наказ про вимоги до здобувачів вчених звань?

Одна з причин — у тому, що розробники нових вимог знехтували думкою наукової та викладацької спільноти, якої стосуються ці вимоги. Основні ідеї тоді ще майбутніх вимог для здобуття вченого звання (публікації у якісніших виданнях, міжнародний сертифікат з англійської мови) було озвучено для обговорення ще рік тому. Вони щонайменше не викликали захвату — з різних причин. Найбільш серйозний, з моєї точки зору, аргумент проти цих вимог — те, що держава не забезпечує їх реалізацію ресурсами: зокрема, вартість міжнародного іспиту з англійської мови еквівалентна тритижневому окладу університетського викладача. Якщо роботодавець потребує підвищення кваліфікації працівників (а міжнародний сертифікат з іноземної мови — це підтвердження набутої кваліфікації), він має це оплачувати.

Проте розробники нових вимог не зважили ні на цей, ані на багато інших аргументів. Мало того, коли МОН уже в січні цього року затверджувало нові критерії присвоєння вчених звань, міністерство зімітувало громадське обговорення документа. Кільком експертам (мені в тому числі) розіслали текст нових вимог із пропозицією його прокоментувати — вже після того, як цей наказ було підписано (це стало зрозуміло пост-фактум, із дати підписання документа). Отже, було пропущено технічно просту процедурну ланку підготовки документа. Якби МОН виділило хоча б тиждень часу на збір та опрацювання думок експертів, ми (навіть за умови збереження спірних критеріїв) могли би мати якісніше прописані вимоги та меншу кількість проблем у документі.

Чи є ухвалений документ ефективним? Навряд чи. Аби певне політичне або владне рішення мало успіх, його реалізація має спиратися на чотири складові:

  1. Воля (влади, політиків) до впровадження рішення.
  2. Підтримка рішення з боку експертів.
  3. Робота команди виконавців (зокрема чиновників) над реалізацією рішення.
  4. Широка суспільна підтримка рішення.

Наявність усіх чотирьох складових забезпечує реалізацію рішення. Приберіть одну зі складових – ваші шанси стають 50 на 50. Приберіть дві будь-які складові — рішення реалізовано не буде.

У випадку нових вимог до вчених звань ми маємо гарантовану відсутність другої та четвертої умов. Третя складова — під сумнівом. До того ж, рішення не забезпечено ресурсами.

Тому виглядає так, що нові критерії присвоєння вчених звань не працюватимуть: доки їх не буде змінено, практично ніхто в Україні не здобуватиме вчених звань. Злі язики подейкують, що в цьому задум і полягає: так держава зекономить кошти на доплати за вчені звання. До речі, показники (критерії), за якими МОН оцінюватиме (не)ефективність та (без)результативність нових вимог до здобувачів учених звань, невідомі або неочевидні.

Але, повторюся, цікавішим є інше питання. На що спрямовано зміни у вимогах до науковців та викладачів вищої школи? Які можливості вони відкривають, які ризики породжують?

Нові вимоги встановлено не лише для здобувачів учених звань. Наприкінці 2015 р. було оновлено ліцензійні умови провадження освітньої діяльності [4]. Відтепер наявність наукової публікації у періодичному виданні, яке включено до наукометричних баз (зокрема Scopus або Web of Science Core Collection), викладання іноземною мовою — критерії, що висуватимуться до кожного викладача вищої школи. У ліцензійних умовах ці критерії нині наведено «за вибором»: публікації або викладання іноземною мовою можна замінити іншими видами професійної діяльності (див. примітку 5 до додатку 12 ліцензійних умов [4]), — але напрям змін очевидний.

Якщо подивитися абстрактно, то належне володіння іноземною (наприклад, англійською) мовою, досвід якісних наукових публікацій підвищують рівень дослідника або викладача, розширюють його професійні можливості. А проте я переконаний, що українські університети як роботодавці у своїй переважній більшості не мають потреби у цих навичках викладачів. Навіть у тих університетах, де такі навички затребувані, ними з точки зору адміністрації має володіти далеко не кожен викладач: навіщо англійська та міжнародні публікації викладачам фізкультури або тим науково-педагогічним працівникам, які не активні в дослідницькій діяльності?

Тобто, держава директивно висуває нові вимоги до кадрів без урахування того, що в більшості випадків (як у розрізі різних університетів, так і в розрізі різних напрямів роботи, покладених на різних викладачів) ці вимоги не віддзеркалюють потреб безпосереднього роботодавця. Це означає, що університет (безпосередній роботодавець) найчастіше не буде зацікавлений підтримувати власними ресурсами виконання цих вимог з боку викладачів. Отже, один із ризиків полягає в тому, що науково-педагогічні працівники залишаються сам-на-сам із новими вимогами. Друге питання — стимулювання: які переваги на робочому місці (у т. ч. щодо рівня оплати праці) матиме особа з «новим» вченим званням, яка доклала до його здобуття більше зусиль та підтвердила вищі професійні якості, порівняно з особою, яка має «старий» атестат про вчене звання?..

З іншого боку, попри низьку реальну потребу в викладачах із вищезгаданим досвідом, університет відтепер зацікавлений у таких викладачах з огляду на звітність, відповідність ліцензійним умовам. Що призведе до тиску на викладачів з метою підвищення формальних показників публікаційної активності у виданнях, індексованих у «Web of Science» або «Scopus», до рейтингування викладачів за цим критерієм — без реальної їх підтримки в дотриманні необхідних критеріїв.

Утворення додаткового попиту на публікації у вказаних виданнях призведе до щонайменше двох наслідків.

По-перше, очевидно, активізується імітаційно-науковий сектор надання послуг із забезпечення публікацій у виданнях (перш за все іноземних), які індексуються у потрібних базах, але мають низькі наукові стандарти в зв’язку із комерційним принципом співпраці з авторами та посередниками. Частиною цього ринку є фіктивні публікації — публікації у виданнях, яких насправді не існує.

По-друге, посилиться прагнення українських наукових журналів потрапити у вказані наукометричні бази. Водночас нині у більшості українських видань (передусім із суспільних та гуманітарних наук) немає відповідних світовому досвіду редакційних практик, передусім належних процедур рецензування статей, що є основою добору матеріалів до друку; часто бракує й розуміння необхідності таких процедур. Бажання індексуватися в базах даних на тлі вказаного чинника призведе до прагнення імітувати виконання формальних вимог, необхідних для потрапляння до баз даних, що потенційно знижуватиме міжнародну репутацію українських наукових видань та української науки в цілому.

Зазначу, що впроваджуючи вимоги щодо публікації в «якісніших» наукових виданнях, МОН наразі не зазіхає на реформування «священної корови» — системи українських наукових «фахових» («ваківських») видань, яка засвідчила свою контрпродуктивність (про її проблеми див. наприклад [5]).

Наразі нескладно спрогнозувати можливість виникнення нездорових форм конкуренції між особами, яким присуджено вчені звання за «новими» та «старими» вимогами. Не менш філософське й питання «А судді хто?» у контексті того, що рішення про відповідність претендентів на здобуття вченого звання новим критеріям ухвалюватимуть особи, котрі самі не відповідають цим самим критеріям. Зокрема, «новий» доцент може мати вищий рівень кваліфікації та кращі передумови до дальшого професійного розвитку, ніж «старий» професор. Це не відповідає розподілу статусів та посад в університетській або науковій ієрархії.

Яка в світлі викладеного перспектива нових вимог до здобувачів учених звань? По-перше, вони не існуватимуть довго в нинішньому вигляді: їх не підтримує спільнота, вони призведуть до несприятливих для української освіти та науки наслідків, вони надто жорсткі й не забезпечені ресурсно. По-друге, відтепер немає особливого сенсу й у поверненні до системи лояльніших вимог до потенційних старших дослідників, доцентів та професорів. Ідеї підвищення рівня наукових публікацій українських дослідників, поліпшення володіння іноземними мовами є правильним вектором руху для української освіти та науки. Інше питання, що цей вектор має задаватися реальними трансформаціями в освіті й науці, а не директивною зміною вимог до персоналу університетів та наукових установ. А перспектива вчених звань, на мій погляд, одна. Рано чи пізно, але Україна відмовиться від державних вчених звань і фіксованої щомісячної доплати їх власникам, перейде до поширеного в світі підходу, коли науковець або викладач обіймає певну посаду, а вчене звання є почесним, ним нагороджує університет або науковий інститут.

Посилання

  1. Наказ Міністерства освіти і науки України від 14.01.2016 р. № 13 «Про затвердження Порядку присвоєння вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам». — http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0183-16.
  2. Шарапов С. МОН опублікував новий порядок присвоєння вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам. — http://on.fb.me/1M4cVqC.
  3. Гошилик Н. Йдемо ознайомлюватися? — http://on.fb.me/1RxW15f.
  4. Постанова Кабінету Міністрів України від 30.12.2015 р. № 1187 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження освітньої діяльності закладів освіти».
  5. Ніколаєв Є. Як піднести якісний рівень українських наукових журналів // Освітня політика. — 01.03.2016 р. — http://education-ua.org/ua/articles/640-yak-pidnesti-yakisnij-riven-ukrajinskikh-naukovikh-zhurnaliv.

Стаття опублікована на сайті «Commons/Спільне» 04.04.2016 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *