Про нову версію Порядку присвоєння вчених звань і про вчені звання як такі

Цими днями оприлюднена постанова Кабміну № 656 від 19.08.2015 р. «Деякі питання реалізації статті 54 Закону України „Про вищу освіту”» [2] (далі — «постанова № 656»), згідно з якою з 1 січня 2016 р. впроваджуються деякі новації у вимоги до присвоєння вчених звань професора, доцента і старшого дослідника (колишнього старшого наукового співробітника). Спробую висловити деякі міркування щодо цієї постанови.

1. Концептуальна колізія документа

Присвоєння вчених звань професора і доцента до кінця 2015 р. регулюватиметься постановою Кабміну № 1149 від 27.12.2008 р. «Про затвердження Порядку присвоєння вченого звання професора і доцента». Затверджений цією постановою Порядок визначає «вимоги до присвоєння вченого звання професора і доцента» (пункт 1) і, що логічно, викладає перелік цих вимог у пунктах 9–14.

З 1 січня наступного року цей порядок втрачає чинність, його замінить затверджений постановою № 656 «Порядок затвердження рішень про присвоєння вчених звань» (далі — «новий Порядок»). Цей новий порядок викладає вимоги до претендентів на присвоєння вчених звань у пунктах 8–10. Але він взагалі не повинен містити таких вимог!

Ці вимоги виходять за межі сфери регулювання цього документа, адже його п. 1 вказує, що «Цей Порядок визначає механізм затвердженнярішень про присвоєння вчених звань…», що далеко не те саме, що підстави для прийняття таких рішень. Зверніть увагу, предмет регулювання Порядків, затверджених постановами № 1149 і № 656, є різним, наявна малочевидна підміна понять.

По-друге, п. 5 нового Порядку прямо вказує: «Порядок присвоєння науковим і науково-педагогічним працівникам вчених звань вченими радами, основні критерії оцінки їх науково-педагогічної або наукової діяльностізатверджуєМОН». Наявність таких критеріїв у постанові Кабміну є юридичною колізією. Більш того, згідно ст. 13, п. 1, пп. 19 закону про вищу освіту встановлення порядку присвоєння вчених звань належить до компетенції МОН, а не Кабінету міністрів.

2. Контекст антикорупційного аналізу

Наявність внутрішніх колізій є однією з ознак наявності у нормативно-правовому акті потенційно корупціогенних норм [1, п. 12]. У випадку аналізованого документу потенційно корупційною є можливість прийняття МОН критеріїв оцінки науково-педагогічної діяльності претендентів на присвоєння вчених звань (згідно з п. 5 нового Порядку), які ускладнюватимуть викладені у постанові № 656 вимоги або в неочевидний спосіб суперечатимуть їм, що стане шляхом до можливості довільно тлумачити відповідні вимоги і створюватиме відповідну корупційну нішу. Той факт, що МОНу надане таке повноваження відповідно до закону про вищу освіту, не знижує вказаного ризику.

Методики аналізу нормативно-правових актів на потенційну корупціогенність пропонують звертати увагу й на інші ознаки документів, що можуть мати наслідком корупційно орієнтовану поведінку. Частина з них властива новому Положенню.

Зокрема, лінгвістична корупціогенність виникає при застосуванні категорій із неясним, невизначеним змістом [1, п. 4]. У новому Положенні одним з таких формулювань є вимога до претендентів на одержання вченого звання мати «документи, які підтверджують міжнародний досвід кандидата на отримання звання», без жодних уточнень. Очевидно, як міжнародний досвід, так і документи, що його підтверджують, може бути різним. Одержанням міжнародного досвіду є туристичний відпочинок закордоном, а документом, що його підтверджує, може бути нотаріально посвідчена путівка. Досвідом міжнародного спілкування є участь в міжнародній конференції, яка проходить в Україні за участі іноземних гостей, а підтверджуючим документом є фото у компанії з цими іноземцями з підсумкового фуршету. В правовому сенсі, на мою думку, немає підстав вважати вказані факти та документи такими, що не задовольняють вказану вимогу нового Порядку.

Інша неясність — визначення тих осіб, які згідно з п. 16 нового Порядку мають право за бажанням (?!) пройти переатестацію з 1 січня 2017 р. Такими особами є «особи, які отримали атестати про вчені звання до набрання чинності цим Порядком і отримують надбавку за вчене звання у розмірі, меншому за граничний розмір». По-перше, таких осіб, які отримують за вчене звання «надбавку», не існує в природі! Згідно з п. 2 ст. 59 чинного Закону України «Про вищу освіту», пп. 3б п. 4 Наказу МОН № 557 від 26.09.2005 р. «Про впорядкування умов оплати праці…» за вчені звання встановлюється «доплата», а не «надбавка». Спитайте у вашій бухгалтерії або у відділі кадрів — це абсолютно різні категорії виплат. По-друге, якщо виправити цю помилку в постанові, тоді виникає інше питання. Згідно з тією ж статтею закону про вищу освіту, доплати за вчені звання встановлюються у визначеному законом або більшому розмірі, але не в меншому. Вираз же «граничний розмір доплати», який дозволяє платити менше, міститься у Наказі МОН № 557 і, оскільки він прямо суперечить вимозі чинного закону, є юридично нікчемним. Тобто одержання доплати за вчене звання у розмірі, меншому за граничний, має бути підставою не для переатестації, а для судового позову. І по-третє, навіть якщо припустити, що до порушення закону у вигляді зменшення відповідної доплати призводить скрутне фінансове становище навчального закладу, тоді незрозуміло, чим цьому становищу зарадить переатестація науково-педагогічного працівника.

Ще одне питання лінгвістичного походження (незважаючи на його абсурдність) — чи після набрання чинності новим Порядком зберігатимуть чинність атестати про присвоєння вченого звання, видані МОН до 01.01.2016 р.? Адже п. 2 постанови № 656 вказує, що зберігатимуть чинність атестати, видані атестаційними органами СРСР і РФ до 1.09.1992 р., а також атестати, видані ВАК і МОНМС. МОН, який з 2014 р. видає відповідні атестати, у цьому переліку немає.

Вищевказана і передбачена законом про вищу освіту передача МОН права визначати критерії оцінки науково-педагогічної або наукової діяльності претендентів на одержання вченого звання (які раніше у вичерпний спосіб регламентувались постановою Кабміну) підпадає під ще один критерій потенційної корупціогенності — надмірну свободу відомчої нормотворчості [1, п. 13]. Йдеться про те, що передача повноважень про визначення тих чи інших питань з вищого рівня регулювання на нижчий може призводити до проблем. У майбутніх роз’ясненнях МОН ми, можливо, побачимо дивне пояснення того, що мається на увазі під тим самим міжнародним досвідом претендентів. Або це роз’яснення буде оформлене не наказом МОН, а його листом — документом, обов’язковим для вищих навчальних закладів, але нікчемним для суду.

Так само МОН повинен роз’яснити зміст кількох вимог щодо присвоєння вченого звання. Так, за новим Положенням, претенденти на наукове звання повинні мати «стаж роботи на посадах науково-педагогічних та/або наукових працівників». Чи достатньо одного дня такого стажу? Чи буде достатньо стажу роботи на посаді асистента? Вчене звання присвоюється особам, «які опублікували наукові праці у виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз, рекомендованих МОН». Тут МОН дістає право одразу на два рішення: 1) скільки наукових праць вимагати (виходячи з побудови речення, не менше двох); 2) які міжнародні наукометричні бази визнати за «правильні». Стосовно до обох питань у науковому та освітянському середовищі України вже багато років точаться гострі дискусії.

Кількість статей, опублікованих після захисту дисертації і необхідних для одержання вченого звання (за деякими винятками, 3 — для звання старшого наукового співробітника, 5  — для доцента і 10 — для професорів), очевидно, варто зменшити. Чиновники не наважуються говорити про вимоги до якості цих публікацій, підміняючи їх фактом індексації видання у наукометричній базі, який сам по собі нічого не свідчить про якість наукового видання. Нам найбільш відомі п’ять міжнародних наукометричних баз: Web of Science — Scopus — Copernicus —  РІНЦ — Google Scholar (остання система має лише окремі ознаки наукометричної бази). Я їх записав у порядку збільшення кількості видань, включених до бази, і, відповідно, зменшення вимог до їх якості (у випадку Google Scholar вимоги до якості взагалі відсутні, ця система індексує всі видання, представлені в інтернеті). Які бази даних схвалить МОН і, відповідно, наскільки легко або складно буде задовольнити вимогу про належні публікації — невідомо.

До претендентів на одержання звання професора висунута ще одна вимога — вони мають підготувати докторів філософії (кандидатів наук), скількох — не вказано. Моя знайома, доктор наук, не може одержати звання професора через дивну причину. Вона вже підготувала кількох докторів наук, але у неї не склалося із захистом аспірантів. Отже, за здоровим ґлуздом, вона «перевиконала» вимогу, а за буквою закону — ще не почала її виконувати.

«Коли умови (вимоги), необхідні для реалізації суб’єктом свого права… обтяжливі настільки, що перевищують рівень розумного, корупційні відносини стають практично неминучими» [1, п. 3]. Цей критерій корупціогенності стосується зокрема до вимоги публікації у виданнях, що індексуються в системі Скопус: якісні видання висувають вимоги до публікацій, до виконання яких більшість українських науковців (особливо із суспільних та гуманітарних наук) об’єктивно не готові, а неякісні видання встановлюють надто високу плату за публікацію.

Такою ж надмірно обтяжливою у контексті як зусиль, так і фінансових витрат є вимога пред’явити «сертифікат відповідно до Загальноєвропейської рекомендації з мовної освіти (на рівні не нижче В2) або кваліфікаційні документи, пов’язані з використанням іноземної мови». Пропозиція МОН вимагати міжнародний мовний сертифікат активно дискутувалась навесні і викликала широку критику освітян і науковців: сертифікат не потрібен для співпраці з іноземцями; підготовка до екзамену тривала й коштовна; сам іспит теж недешевий тощо. Як бачимо, критика була проігнорована.

Можливість же замінити мовний сертифікат кваліфікаційними документами, пов’язаними з використанням іноземної мови, по-перше, надає МОН право на ще одне довільне рішення стосовно того, що вважати такими документами, і, по-друге, перетворює загалом гарну ідею створення стимулів до підвищення мовної кваліфікації викладачів-науковців на профанацію. Якщо кваліфікаційними документами будуть визнаватися українські свідоцтва про підвищення кваліфікації з іноземної мови, то я не вірю в те, що такі документи не зможуть одержати люди, які насправді не володіють іноземною мовою (ще один корупціогенний фактор).

Стосовно до мовного сертифікату відповідно до Загальноєвропейських рекомендацій рівня В2 є лайфхак. Свою офіційну систему сертифікації за цими рекомендаціями має Росія. Шукаємо в інтернеті інформацію за словами ТРКИ (Тест по русскому языку как иностранному), знаходимо центр тестування в Києві (точно є) чи в інших містах (я не дивився), складаємо тест, одержуємо офіційний сертифікат і задовольняємо відповідну вимогу МОН. Російська мова в Україні, очевидно, є іноземною (поки в законодавстві відсутнє визначення і роз’яснення поняття «іноземна мова», такими мовами слід вважати усі мови світу, крім державної мови, якою є українська, інакше виникає колізія, що іноземною не можна вважати жодну мову). Витрати — вартість тесту (схоже, незабаром побачимо спецпропозиції зі знижками для українських викладачів) і транспорт до Києва. Проблема сумління — сплата грошей окупанту. Економія — час, зусилля і кошти на опанування іншої іноземної мови. До того ж, цей самий сертифікат є документом, що підтверджує ваш міжнародний досвід — зробіть дві його копії для двох розділів вашої атестаційної справи.

3. Навіщо все це?

Що таке вчене звання, що таке звання доцента, професора, старшого дослідника (старшого наукового співробітника)? Законодавство, як не дивно, не містить жодної відповіді на це питання. Вказано, що «В Україні присвоюються такі вчені звання… (наведено їх перелік)», що вчене звання присвоюється особам, які професійно здійснюють наукову, науково-педагогічну, науково-технічну або творчу мистецьку діяльність (ст. 54 закону про вищу освіту), і все. Зміст вчених звань жодним чином не визначений.

Втім, можна окреслити коло основних функцій, ролей вчених звань:

— вчене звання — символ статусу викладача, науковця, митця, данина багатовіковій європейській університетській традиції;

— вчене звання надає право на ренту у вигляді щомісячної доплати до посадового окладу в певному розмірі. Також, якщо особа обрана на посаду доцента чи професора і протягом двох років після цього не одержала відповідне вчене звання, її посадовий оклад знижується;

— вчене звання надає право обіймати певні посади або одержувати оплату певних видів роботи (наприклад, мені свого часу не оплатили наукове редагування навчального посібника, бо я не маю вченого звання), до певної міри дублюючи в цьому наукові ступені.

Що, за логікою, має бути підставою для одержання вченого звання? Вчене звання не є окремим кваліфікаційним рівнем у розумінні щаблів Національної рамки кваліфікацій (постанова КМУ № 1341 від 23.11.2011 р.). Тому воно не повинне засвідчувати набуття особою нових знань, вмінь, комунікативних навичок, і останні не мають бути умовами його здобуття (в цьому контексті, отже, вимоги про іноземну мову є нелогічними, іноземну мову треба вимагати у здобувачів наукових ступенів, оскільки наукові ступені є щаблями рамки кваліфікацій).

Існуючі правила підказують, що більшість підстав для набуття вченого звання має діяльнісну (а не кваліфікаційну) природу: необхідно виконати певні види роботи у певній кількості (певний час роботи на відповідній посаді, деяка кількість наукових публікацій у визначеному колі видань, підготовка певної кількості аспірантів, участь у написанні деякої кількості підручників, проведення відкритої лекції тощо). Перелік цих видів роботи стандартизований по всій країні, і в цьому є проблема. Різні університети і наукові установи потребують від своїх співробітників виконання різних функцій і завдань, причому один співробітник робитиме одне, а інший — інше. Цих завдань сьогодні — велика кількість: пошук грантів, підготовка онлайн-курсів, ведення блогів, співпраця з роботодавцями, позакласні заняття, адміністративна робота, організація конференцій, наукове редагування, викладання іноземною мовою і т.д. і т.п. І тут знову губиться логіка. Виконання певного комплексу видів робіт винагороджується присвоєнням вченого звання і оплачується у вигляді пожиттєвої ренти, інші роботи оплачуються одноразово за фактом їх виконання, треті — виконуються на добровільних засадах. Тобто чому одні роботи є сходинками до пожиттєвої ренти, а інші — ні?

Якщо ми погоджуємось, що існує потреба в модернізації підстав для одержання вчених звань, то з урахуванням сказаного було би логічніше визначити для претендентів дві обов’язкові вимоги (традиційні — стаж роботи на відповідній посаді та наявність наукового ступеня) і три-чотири, які претенденти б обирали з широкого переліку можливих. МОН чи Кабмін міг би прийняти орієнтовний перелік таких вибіркових вимог у вигляді рекомендації, яку кожен університет чи наукова установа адаптуватиме згідно власного бачення. Далі потрібно думати про право університетів і наукових установ самостійно, не від імені МОН/держави видавати документи про наукові ступені і про правовий статус таких документів. Але насправді це напівкроки.

Ключове в цьому питанні, на мою думку, неодноразово висловлював пан Юрій Федорченко. Перша проблема — принципова зміна системи фінансування вищої освіти і наукової роботи в Україні. Зокрема, вчене звання не повинне бути підставою для одержання невеличкої додаткової копійчини до принизливої ставки окладу.

Тоді можна буде адекватно підійти й до другої проблеми — до дерегуляції в сенсі того, що наукові ступені і вчені звання сьогодні є своєрідними «ліцензіями» на право працювати в освітній чи науковій сфері на певному рівні. Аби досягти верхнього щабля кар’єри, викладач чи науковець в Україні має одержати чотири «ліцензії» (два наукових ступені й два вчених звання) або, за словами Ю. Федорченка, подолати «чотири пороги академічної кар’єри» [3]. Якщо ми говоримо про необхідність дерегуляції підприємницької діяльності в Україні шляхом зменшення необхідних для неї дозволів і ліцензій, то так само логічно ставити питання про дерегуляцію, розширення академічних свобод в освітній і науковій сферах шляхом зменшення кількості необхідних для неї «ліцензій» — зменшення кількості академічних порогів. Очевидний кандидат на «дерегулювання» — повне скасування вчених звань як форми офіційного визнання досягнень особи, оскільки вчені звання за функціями здебільшого дублюють наукові ступені. Статус «доцента» і «професора» має бути збережений як неформальне почесне звання, що відповідає світовим традиціям. І наступне питання — ґрунтовнийй аналіз доречності існування наукових ступенів двох рівнів в Україні, оскільки у світі є освітньо-наукові системи як з двома науковими ступенями (таких систем меншість), так і з одним (їх більшість).

Висновок

Я не мав на меті міркувати в цій роботі про слушність кожної з нових чи старих вимог щодо вчених звань. Тут «скількі людей — стільки думок», зокрема і щодо сумнозвісного сертифікату про володіння іноземною мовою на рівні В2. Я за сертифікат, але на вищому рівні С1 (мене просили написати мою думку), опиняюсь тут у меншості.

Натомість пропонований аналіз визначає три варіанти дальших заходів у зв’язку з прийняттям нового Положення про вчені звання:

а) консервативний варіант: впорядкування вказаного положення, аби виправити наявні в ньому помилки, усунути його колізії і зменшити пов’язані з новими правилами корупційні ризики, але зберегти основний зміст нових вимог;

б) реформістський варіант: лібералізація вимог до претендентів на одержання вчених звань, дискусія щодо ступеня автономії університетів і наукових установ у праві їх присвоєння;

в) радикальний варіант: скасування офіційної системи вчених звань як такої, збереження статусу «доцента» і «професора» як неформального і зрозумілого в світі.

На жаль, найімовірніший варіант — четвертий. Ближчим часом жодні зміни прийнятих правил нас не очікують. Із здебільшого зрозумілими прикрими наслідками.

Посилання

  1. Методика анализа коррупциогенности нормативных правовых актов органов исполнительной власти. http://economics-old.volganet.ru/export/sites/economics/news/folder_2/folder_5/downloads/admrefcorup01.doc.
  2. Постанова Кабінету Міністрів України № 656 від 19.08.2015 р. «Деякі питання реалізації статті 54 Закону України „Про вищу освіту”». http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248463616.
  3. Федорченко Ю. Реформа вищої освіти: компроміс стейкхолдерів // Критика. 27.03.2015. http://krytyka.com/ua/community/blogs/reforma-vyshchoyi-osvity-kompromis-steykkholderiv.

Стаття опублікована на порталі «Освітня політика» 16.09.2015 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *