У вільний від інших видів роботи й дозвілля час відслідковую цитування однієї з минулорічних публікацій «ОсвітАналітики» у доступному через гуглопошук доробку українських дослідників. Мушу визнати, що дивитися певну маленьку вибірку сучасних публікацій у (ваківських журналах — ні, ВАКу давно не існує) наукових фахових виданнях категорії «Б» — цілком самодостатньо-корисна справа. Давно цього не робив, винен…
Виявляється, цей жанр — досі про прості речі. Коротесенька стаття на шість-вісім сторінок — це не репліка, в якій виходячи з її обсягу неможливо розписати огляд літератури, методологію, результати дослідження, а повноцінна наукова праця. Аналіз актуальних досліджень і публікацій досі часто виглядає так:
Теоретичні засади інноваційної діяльності; принципи та закономірності педагогічної інноватики, інноваційні методи і технології навчання та управління закладом освіти висвітлено у працях Л. Даниленко, В. Паламарчук, О. Пометун, І. Дичківської та інших дослідників. Результати досліджень інноваційного освітнього середовища, зокрема наукові підходи до проєктування та оцінювання освітнього середовища, принципи проєктування, складники і функції інноваційного освітнього середовища розкрито в наукових працях І. Ахновської, К. Гораш, С. Трубачевої, Т. Бейтса, А. Шлейхера та інших дослідників. Особливості провадження інноваційної діяльності в ЗВО, сутність і види інновацій у вищій школі, класифікації інновацій визначено та охарактеризовано в дослідженнях Г. Клімової, С. Кожем’якіної, О. Кукліна, В. Ткаченко та ін. дослідників.
Де в подібних переліках прізвищ, власне, аналіз і до якого бога науки спрямовані ці «заклинаннях іменами» — загадка для здорового глузду.
Деякі наукові журнали в моїй мікровибірці статей повторювалися. О, то це певні солідні видання користуються популярністю серед провідних авторів? Так, бо вони традиційно пропонують «надішліть нам будь-що і трохи грошей, і ми з радістю це опублікуємо». Один з таких журналів вказує, що рецензування у ньому триває до трьох тижнів, а якщо ви хочете встигнути опублікуватися у поточному номері, який виходить 15 числа кожного місяця, ви маєте подати статтю не пізніше 10 числа цього ж місяця. Ці люди вочевидь винайшли синхрофазотрон часу, за допомоги якого вміщують три тижні в проміжок між десятим і п’ятнадцятим… Сусідній журнал публікує статті на будь-які теми, з будь-яких галузей знань і науки (ого яка в нього потужна і різностороння редколегія!) виключно українською мовою, проте чомусь видається у Чехії. Ще одне видання в інформації для авторів забороняє самоцитування і прагне до залучення широкого кола авторів з різних установ та організацій, та поки не досягло цієї мети і друкує переважно доробок працівників організації-засновника, не звертаючи жодної уваги на самоцитування, масштаб яких найкраще описати словом «непристойний».
У моєму простому розумінні (я тут люблю слово «вульгарний» в його первісному значенні «спрощення понад міру»), яке не торкається складних міжнародних дискусій про нові формати наукового дискурсу, справжній науковий журнал має дві ключові місії. Перша — експертна. Рецензування та подальше доопрацювання статей — традиційна неодмінна умова якості в оприлюдненні результатів досліджень. І друга — комунікаційна. Публікуючи статтю, я хочу донести її майбутнім читачам свою думку. Якщо хочете, це мій місток у те середовище, в якому я комунікую чи хочу комунікувати. Я хочу «зустрітися» на сторінках видання із іншими людьми з цього середовища, які для мене важливі, і поділитися з ними найкращими результатами своєї дослідницької роботи.
Чи багато в нас наукових фахових видань, які мають відповідь на ці два нескладних питання? Якою є планка якості, на яку експерти-редактори допомагають авторам підняти їхній дослідницький продукт? І хто їхні постійні читачі, хто є їхньою реальною аудиторією, для кого вони працюють?
В одному проєкті ми з колегами зараз читаємо матеріали акредитаційних справ університетських освітніх програм, що вільно доступні на сайті НАЗЯВО. Одна типова рекомендація експертів Нацагентства університетам — мати власні наукові журнали, в яких студенти й аспіранти можуть публікувати свій науковий доробок. Збираюсь критикувати цю рекомендацію як засадничо хибну. Журнал, в якому просто є можливість публікуватися, — не потрібен. Потрібен журнал, який стає наступною сходинкою у професійному розвитку здобувача. Що університет не має власних журналів з усіх спеціальностей підготовки — це цілком нормально. Здобувачів слід заохочувати звертатися до тих наукових періодичних видань, які мають відповіді на вищенаведені питання, незалежно від того, що вони видаються не власним університетом, а його гарним партнером.
Аналізуючи цитування згаданої на початку допису публікації «ОсвітАналітики», ми натрапили на посилання на неї у номері певного наукового фахового видання категорії «Б», виданому в 2022 році. Ми подумали про машину часу, бо наша публікація вийшла лише в березні 2023-го, у 2022-му її ще не існувало. Подивились весь журнал, вирішили, що він порушує окремі вимоги до наукових фахових видань і надіслали скаргу до МОН. Експерти Атестаційної колегії МОН проаналізували нашу інформацію, дійшли тієї ж думки і виключили це видання з переліку фахових.
Вважаю цей факт нашим безглуздим досягненням. Досягнення — бо в окремому випадку речі названо своїми іменами. Безглузде — бо таких самих недонаукових (бо не мають відповіді на перше з вищезгаданих питань) недожурналів (бо їх ніхто — добре, майже ніхто — не читає) у чинному переліку наукових фахових видань України категорії «Б» наразі навіть не сотні. Реальна користь для української науки від нашої скарги та рішення Атестаційної колегії МОН наразі, як це прийнято казати, перебуває на рівні статистичної похибки. На жаль.