Тарас Володимирович Фініков підготував рецензію на наш новий звіт з аналізом окремих аспектів акредитації. З дозволу автора оприлюднюю текст цієї рецензії.
Рецензія
на Звіт за результатами аналізу практики акредитації освітніх програм «Ефективна та прозора процедура акредитації освітніх програм правників як необхідна умова якості юридичної освіти»
Наданий для рецензування Звіт за своїм змістом та структурою загалом відповідає поставленим завданням. У ньому стисло характеризується система підготовки правників в Україні, наведено, хоча, можливо, і не повною мірою, кращі практики акредитації юридичних програм у зарубіжних країнах, здійснено ґрунтовний аналіз акредитаційних справ через систему критеріїв оцінювання якості, прийняту в українській вищій освіті. Дуже позитивно можна сприйняти розділ 4, де висвітлено окремі аспекти реалізації акредитаційних експертиз, такі як успішне проходження акредитації недосконалими програмами, надання умовної акредитації без проведення відповідної експертизи, зміна оцінок освітньої програми з боку ГЕР, відмова у позитивній оцінці, рівень підготовки експертів.
Схвального відгуку заслуговує також наявність розділу 5, у якому йдеться про те, як вплинули на вдосконалення освітніх програм аналіз та рекомендації, надані експертами USAID у 2014–2018 рр. Цей розділ достатньо рельєфно показує, які риси вітчизняної юридичної освіти видаються недосконалими іноземним та українським експертам, які зауваження ці експерти надають, у який спосіб юридичні факультети змогли врахувати ці зауваження, а що так і залишилося не втіленим у життя. Це в певному сенсі дозволяє спрогнозувати реакцію вітчизняної академічної юридичної спільноти на використання іноземної експертизи. Нарешті, як дуже корисний допоміжний матеріал сприймаються запропоновані додатки.
Далі спробуємо навести хоча б стислий аналіз розділів зазначеного Звіту.
У Вступі цілком адекватно висвітлено завдання та цілі проведеного аналізу, використані для цього методи, дано оцінку створеним освітнім продуктам, розкрито зміст проведеного дослідження. Водночас текст Звіту не містить підстав для твердження про те, що «…акредитація… дозволить очистити ринок освітніх послуг від програм неналежної якості». Насправді інструментарій акредитації може лише сприяти цьому процесу, а сам процес буде довгим та болісним, з численними зиґзаґами, відступами та компромісами.
У Розділі 1 «Загальна характеристика системи підготовки правників в Україні» доречно було б, поряд із загальною характеристикою ситуації, проаналізувати складання ЄВІ та ЄФВВ за 2017–2023 рр. Це показало б реальний рівень підготовки бакалаврів права як зі спеціальності, так і з іноземної мови. Наведення динамічного ряду цих показників дало б змогу простежити, яка тактика тих чи інших факультетів приносить бажаний успіх, а яка, на жаль, цього ефекту не дає. Хоча ми не маємо глибини складання ЄДКІ за кілька років, варто було б проаналізувати принаймні підсумки складання цього іспиту за 2023 рік. Він міг би дати нам первинний матеріал для оцінювання того, наскільки цей інструмент виправдовує надії МОН на стимулювання якості юридичної освіти в Україні.
Розділ 2 «Найкращі практики акредитації програм в межах юридичної освіти в зарубіжних країнах» є насправді одним із найбільш слабких в аналізованому Звіті. Виклад матеріалу має доволі хаотичний характер, у ньому не проглядається якоїсь чіткої системи. Викликає певне нерозуміння вибір країн, чиї системи юридичної освіти слугують центральними ілюстраціями. Ні Португалія, ні Сербія не є законодавцями мод у європейській юридичній освіті – значно краще пасувало б розглянути, як це працює в Німеччині, Франції, Нідерландах або у країнах Скандинавії. Якщо описано певний досвід африканських країн (хоча й неналежно диференційований), майже повністю відсутній подібний матеріал про азійські країни. Окремий приклад Японії мало що ілюструє, оскільки є занадто загальним, а цікавого досвіду Індії, Індонезії, Малайзії тощо не наведено.
Потребує певної згадки те, як у різних країнах здійснюється отримання права на організацію юридичної освіти. Можливо, слід було б порівняти це з вітчизняною спрощеною процедурою ліцензування, яка не ставить на цьому шляху жодних серйозних перешкод. Очевидно, не варто залишати поза увагою і те, як трансформують систему підготовки юристів на докторському рівні Зальцбурзькі принципи та діяльність EURODOC. Цей розділ, на нашу думку, виглядав би суттєво краще за такої побудови:
- загальні особливості (для англосаксонської та континентальної систем права);
- цікаві практики окремих країн;
- зв’язок з основними юридичними спеціальностями.
Розділ 3 «Аналіз акредитаційних справ у контексті критеріїв оцінювання якості освітніх програм» має 39 сторінок і посідає центральне місце в аналізованому Звіті. За стилем викладу і застосованою методологією він радше формує досить цілісну картину стану справ в юридичній освіті України, аніж показує всі можливості інструментарію акредитації в процесі оцінювання. Так, напівструктуровані глибинні інтерв’ю дають добре уявлення про те, куди Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти спрямовує університети, але водночас ясно показують, наскільки слабко підготовлена експертна спільнота до того, що можна назвати сучасним оцінюванням.
Розгляд уже першого критерію приводить до ясного розуміння того, наскільки відрізняються за своєю якістю програми з права в університетах, які мають тривалу традицію його викладання, і в університетах, які відкрили ці програми нещодавно і насправді мають до них дуже опосередковане відношення. Неусвідомлення суті правової освіти, її місця в загальній освітній пропозиції університету дуже наочно відображають його стратегія, місія та візія, а також дивна позиція експертів щодо можливості існування освітньої програми, яка не відповідає візії та місії університету.
Ціла низка положень, проаналізованих у підкритерії 1.2, демонструє недосконалість власне освітньої практики, а не недоліки акредитаційної процедури. До цього слід віднести надзвичайно яскраве представлення вад експертної підготовки, яке пронизує цю діяльність при аналізі будь-якого критерію. При розгляді матеріалу, пов’язаного з підкритерієм 1.3, звертає на себе увагу те, як мало місця приділяється практичній підготовці, формулюванню рекомендацій для вдосконалення нормативних документів, присвячених цьому компоненту.
Ситуація, описана при аналізі критерію 2, показує, які величезні проблеми має вітчизняна правова освіта з індивідуалізацією освітніх траєкторій студентів. Побудова індивідуалізованих програм, які враховують значно більшою мірою побажання і самих слухачів, і майбутніх роботодавців, залишається «ахіллесовою п’ятою» вітчизняної юридичної освіти.
У матеріалах до критерію 5 рельєфно видно, наскільки різними можуть бути оцінки експертних груп і галузевих експертних рад стосовно «оригінальних практик» реалізації контрольних заходів. Відсутність уміння однаково використовувати шкалу оцінювання, відчутний суб’єктивізм роблять відносини між експертними групами, галузевими експертними радами і Національним агентством доволі напруженими, а іноді й вибухонебезпечними. Варто підкреслити, що при оцінюванні за критерієм 6 не можна обійти увагою таке явище, як відкрита наука. Її швидке поширення робить необхідним формулювання власної позиції, пошук інструментів оцінювання наукової діяльності з урахуванням цієї обставини. Наприкінці цього розділу хочеться ще раз підкреслити прагнення суттєвої частини експертів залучати до своїх оцінок показники, які не мають важливого значення для наукової підготовки слухачів.
Розділ 4 «Окремі аспекти реалізації акредитаційної експертизи» дає загальне уявлення про різні практики, які демонструють відхилення в той чи інший бік від унормованих процедур проведення акредитаційних експертиз, насамперед майже стандартне завищення експертами оцінок ОП і невміння об’єктивно і чесно «зважити» їхні основні параметри. Яскравим підтвердженням цього факту виступає постійне прагнення уникнути оцінки F і поставити оцінку B за всіма критеріями, незважаючи на їх реальне значення. У Звіті наводяться численні приклади діяльності експертних груп, які зробили серйозні зауваження і, попри це, рекомендують дати освітнім програмам загалом позитивну оцінку. Причому часто це супроводжується досить різними оцінками одних і тих самих фактів різними експертними групами та однією галузевою експертною радою.
Досить серйозною проблемою є відсутність нормальних робочих стосунків між стейкхолдерами та академічним світом. Авторам вдалося зробити цікавий і корисний розділ, який показує різні аспекти цієї проблеми (до речі, варто уніфікувати назву стейкхолдера, бо подекуди вона зустрічається у формі стейкголдера). Завершити розгляд цього розділу хотілося б констатацією тієї обставини, що роль ГЕР з правових наук дуже часто є невиправдано значущою, це надмірно впливає на об’єктивність висновків і створює складності для самого Національного агентства.
Варто дуже схвально відгукнутися про розділ 5 «Вплив рекомендацій з розвитку систем забезпечення якості правничих шкіл, які було надано експертами програми USAID у 2014–2018 рр., на результати акредитації освітніх програм». Матеріал цього розділу є власне тим, що більше за все необхідно, – аналізом того, як було використано незалежну сторонню оцінку і що вдалося зробити на її підставі. Можна констатувати очевидний прогрес у діяльності юридичних факультетів Чернівецького та Львівського національного університетів, певні успіхи в діяльності Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого і відносно невеликий поступ Національного університету «Одеська юридична академія».
Не викликають серйозних зауважень надані авторами Звіту Рекомендації. Водночас у частині, що стосується Національного агентства, варто визначити, яку роль має відіграти постакредитаційний моніторинг, який вже є частиною наявних процедур. Було б доцільно також вказати на необхідність ширшого використання механізму міжнародної акредитації для правових програм, адже попри його вагомий потенціал, наразі він практично не використовується для подібних програм.
Загалом Звіт є результатом серйозної аналітичної роботи, дає розгорнуту характеристику сучасної ситуації з юридичною освітою в Україні, доволі ґрунтовно показує роль інструментарію акредитації для її вдосконалення.
Тарас Фініков
Президент МБФ «Міжнародний фонд досліджень освітньої політики»