Новим плагіатним кейсом стала опублікована видавництвом «Віхола» книжка Віталія Огієнка «Голодомор. Історія неусвідомленої травми». Першою випадки плагіату в цій книжці виявила Дарія Маттінглі. Згодом до аналізу опублікованої праці долучились інші дослідниці, обсяг виявлених некоректних запозичень суттєво виріс, ці запозичення охарактеризували як «структурний плагіат» (а я би назвав його «мозаїчним» чи «клаптиковим»). Так само знайшовся плагіат і в розділі пана Огієнка, написаному для свіжої колективної монографії кафедри історії НаУКМА «Радянське “я” і радянське “ми” між ідеологією і реальністю», що мала вийти у видавництві «Дух і літера». Як «Віхола», так і «Дух і літера» зупинили розповсюдження згаданих книжок. Розлога стаття на «Україні молодій» описує більше відомих на сьогодні деталей цього кейсу, включно з поясненнями пана Огієнка, які, схоже, задовольнили не усіх.
Я хочу окреслити одну проблему, яку в цьому кейсі чітко ідентифікують слова Віталія Огієнка «я завжди так дивно пишу». Проблема: у нас, як правило, не навчають належного академічного письма, не допомагають виробити добрий стиль у студентські роки (тоді, коли треба це робити). Людина закінчує університет, готує і захищає дисертацію, працює багато років — і тоді їй дуже важко пояснити, що на певному етапі навчання вона мала прогалину у вищезгаданих компетентностях, яку треба заповнювати. Очікувано, що людина зазвичай агресивно не сприймає цю інформацію, каже «завжди всі так писали», не хоче навчатися нового. А потім ми потерпаємо, зокрема, від частої нечитабельності особливого українського жанру писемності «стаття у фаховому (раніше — ваківському) науковому виданні (тепер — із корявим доповненням “категорії В”)».
Виділю в розглядуваному кейсі дві ілюстрації означеної проблеми: «як перефразовувати» і «як рецензувати».
Базові правила того, як писати без плагіату, прості як п’ять гривень:
- якщо я використовую в своїй роботі текст з іншої публікації дослівно, то я маю оформити його як цитату: зазвичай, взяти цей текст у лапки і поставити посилання на джерело;
- якщо я використовую в своїй роботі текст з іншої публікації, але перефразовую його, то лапок не треба, а посилання на джерело все одно має бути;
- якщо я пишу власні думки, то ні лапок, ні посилань на джерело не треба.
Питання в тому, що при практичному застосуванні цих правил виникає чимало нюансів. Один з них в тому, що — сюрприз! — існують певні вимоги до коректних парафразів. Мета парафразу — «вписати» думку іншої людини у власний текст, у власний стиль викладу думок, а заразом подеколи й влаконічнити письмовий виклад цієї думки, виділити в ній головне. Тому не можна перефразовувати так, як це зробив пан Огієнко у першому та третьому прикладах, наведених на скріншоті:
І так теж не можна перефразовувати:
Парафраза, виходячи з її цілей, вимагає зміни граматичної структури речень, чого не зробив пан Огієнко. Якщо ви змінюєте одне-два слова в цитаті і не берете її в лапки, то ви сигналізуєте читачу, що опрацювали певне джерело і зробили на його основі власний висновок (адже лапок немає), коли це не відповідає дійсності: ви зробили простий фрагментарний рерайт. Себто — плагіат, який може не виявлятися «антиплагіатним» програмним забезпеченням, яке реагує тільки на дослівні текстові збіги.
Стосовно рецензування, то у випадку книжки «Віхоли» я звернув увагу на дві деталі. Перша: до підготовки 600-сторінкового тому долучилися «обидва автори коротких схвальних відгуків-рекомендацій, включених у книжку», тоді як пан Огієнко зауважує: «Схоже, що моєї праці повністю взагалі не читав ніхто» (виділення пана Огієнка. — Є.Н.). Друга деталь: пан Огієнко стверджує, що він звертався по відгуки на його текст до 5 фахівців, усі вони йому відмовили. Взагалі-то, по рецензії має звертатися не автор, а видавець (щоб зменшити конфлікт інтересів), і у випадку 600-сторінкового комерційного видання робота рецензентів мала би оплачуватися.
Подібних неочевидних нюансів коректної публічної комунікації у дослідницькому середовищі насправді значно більше. Опанувати їх можна лише з досвідом. Добре, коли можливості для цього досвіду створюються ще на етапі підготовки студентів. Проте я неодноразово чув від своїх колег по університету, в якому працюю, що до них приходять дипломники чи аспіранти із (м’яко кажучи) вельми початковими навичками гарного академічного письма.
І я розумію, що ця ситуація має причини. Одна з них: незмінна з 2009 року університетська система оцінювання навчальних досягнень студентів імперативно встановлює, що за роботу на одному семінарському занятті студент може отримати 10 балів, а за підготовку окремої самостійної письмової роботи — 5 балів. Що Ви оберете: озвучити з екрана смартфона три речення-відповідь на питання викладача і отримати 10 балів чи витратити два дні на ретельну підготовку письмової роботи (есе, відгуку тощо) і отримати 5 балів?
Друга причина: поточні письмові роботи студентів в моєму університеті систематично не перевіряють на ознаки академічного плагіату. Згідно з річним звітом про основні результати роботи університету, станом на 1 жовтня 2023 р. у ньому здобували вищу освіту 9400 студентів (с. 73), тоді як упродовж 2023 р. через «антиплагіатні» програмні інструменти було перевірено 3008 робіт студентів (с. 133). Себто за весь рік не було перевірено на відсутність академічного плагіату жодну роботу щонайменше 6392 (двох третин) студентів. Коли роботи студентів не проходять таку перевірку, це означає, що або таких робіт немає, або студентів не навчають їх писати, доопрацьовувати, відшліфовувати тощо. Звісно, перевіркою курсової чи есе на відсутність ознак плагіату категорично не можна підміняти оцінювання якості виконання студентської роботи, але без такої перевірки адекватна її оцінка в сьогоднішніх умовах неможлива.
Так, йдеться про проблему, вирішувати яку дорого. Неімітаційне навчання академічного письма — це величезний обсяг індивідуальної роботи викладача зі студентами та їхніми текстами в процесі спільного творчого пошуку. Це дизайн освітньої програми, що передбачає такий творчий пошук упродовж усіх років навчання студентів. Це власний досвід викладача зі створення гарного і корисного академічного доробку. Це вправляння у вдумливому рецензуванні. Це розуміння, що геть схвальний відгук «яке гарне дослідження (стаття, курсова, дипломна, дисертація, книжка видавництва Віхола тощо), в тексті лише треба поміняти місцями два абзаци» — не є рецензією за змістом, бо не виконує жодної корисної функції. Це «життя» викладача і студента в книзі — у читанні хороших академічних і, обов’язково, художніх творів, бо останні серед безлічі іншого вчать доброго стилю письма. Хочу бачити більше українських університетів і факультетів, де реалізуються ці засади. Може, Ви працюєте чи навчаєтесь саме у такому закладі?