Римське Міністерське Комюніке для розвитку вищої освіти України

19 листопада 2020 р. в онлайн-форматі відбулась Римська Міністерська Конференція країн-членів Європейського простору вищої освіти (ЄПВО). За її підсумками ухвалене Римське Міністерське Комюніке, яке закладає основні принципи і завдання розвитку ЄПВО на період до 2030 р. Трьома принципами розвитку ЄПВО названі інклюзивність, інноваційність та взаємопов’язаність. В який спосіб реалізація цих принципів впливатиме на зміну ландшафту вищої освіти в Україні?

Інклюзивність як соціальне залучення

Римське Комюніке стверджує, що «соціальне залучення має включити принципи доступності, рівності, різноманіття та інклюзії до всіх законів, політик і практик, що стосуються вищої освіти, у такий спосіб, аби доступ, участь, прогрес та завершення здобуття вищої освіти першочергово залежали від здібностей студентів, а не від їхніх особистих характеристик чи обставин поза їхнім прямим впливом». Вища освіта має стати доступною для тих прошарків населення, які з тих чи інших причин сьогодні мають обмежені можливості для її здобуття. Традиційно ми під цим розуміємо адаптацію університетського середовища для осіб з інвалідністю та з особливими освітніми потребами. Іншою категорією осіб, доступ яких до навчання в українських закладах освіти ускладнений, а тому держава запровадила для них політику із полегшення такого доступу та спростила правила вступу, є громадяни, що проживають на тимчасово окупованій території України. Та має йтися й про інші спільноти, політика залучення яких до здобуття вищої освіти може бути більш активною.

Зокрема, обмежені можливості здобуття вищої освіти в Україні мають представники угорської, румунської та інших національних меншин у місцях їх компактного проживання, більшість з яких по завершенні середньої школи, де вони навчаються мовою відповідної меншини, погано або зовсім не володіє державною мовою. Значною мірою виключена зі здобуття як вищої, так і середньої освіти ромська громада. Римське Комюніке наголошує, що для залучення в освіту таких осіб важливо працювати із стейкголдерами, зокрема неурядовими організаціями, та безпосередньо із людьми з вразливих і недостатньо представлених спільнот.

Ще одна категорія населення з особливими освітніми потребами — люди старшого віку, які не здобули вищу освіту раніше або бажають змінити фах чи підвищити власну кваліфікацію. Такі люди зазвичай не можуть виділити чотири-шість років часу для здобуття вищої освіти «з нуля» у традиційному очному форматі. На їхні потреби теоретично орієнтована заочна форма навчання, однак невідповідність її якості потребам студентів і запитам роботодавців останнім часом стає неприйнятною.

На більш повне задоволення освітніх потреб старших людей мають працювати два інструменти.

Одним з них є трансформація заочної вищої освіти у більш якісну дистанційну форму. Остання не потребує від студента стільки ж часу присутності в аудиторії, як традиційний «денний» формат, й, на відміну від «заочки», не полишає студента на кілька місяців міжсесійного періоду сам на сам із підручниками й завданнями, надаючи йому можливість регулярнішого спілкування із викладачем. Ця трансформація, очевидно, прискориться, оскільки під час поточних карантинних обмежень українські університети вимушено набувають багатого досвіду із запровадження змішаного формату онлайн-навчання замість роботи виключно в межах аудиторій.

Другий інструмент вже наявний — численні онлайн- і офлайн-курси, тренінги, одноденні чи тижневі семінари, вечірні лекції, навчальні заходи «вихідного дня» тощо, які чинне законодавство називає неформальною освітою, самоосвітою чи освітою впродовж життя. Аби підтримати розвиток цієї ланки освітніх послуг, відмітною рисою якої є висока гнучкість і доступність для різних верств населення, розробляється проєкт закону «Про освіту дорослих». Його прийняття дозволить створити «стандартні» процедури офіційного визнання роботодавцем та державою знань і вмінь, набутих під час неформального навчання, а також допоможе провайдерам освітніх послуг сфокусувати увагу на різних (у т.ч. старшій віковій) категоріях здобувачів освіти.

Римське Комюніке у цьому зв’язку вказує на важливість політики офіційного визнання «менших, гнучкіших освітніх заходів», зокрема й тих, по завершенні яких особа одержуватиме «microcredentials» — «маленькі дипломи», сертифікати чи свідоцтва про підвищення кваліфікації. Ці «маленькі кваліфікації» слід як визнавати самі собою, так і зараховувати як виконання частини освітньої програми у випадку пізнішого здобуття особою вищої освіти. До того ж, пропонована університетом коротка освітня програма — потенційно чудовий спосіб залучення раніше ізольованих від здобуття освіти груп населення. Комюніке відповідно наголошує на необхідності гарантувати можливість вступу для здобуття вищої освіти на будь-якому етапі життєвого шляху людини. Це питання може стати частиною складної дискусії про те, за якими правилами особи старшого віку можуть вступати до університетів, у т.ч. чи можуть вони починати навчання, не складаючи ЗНО як вступний іспит.

Інноваційність як ефективні відповіді на виклики часу

Різноманіття освітніх заходів, за результатами яких здобуваються «маленькі кваліфікації» — одна із важливих інновацій у сфері вищої освіти, що потребує дальшого розвитку й підтримки з боку державної політики. Освітні траєкторії у студентоцентрованому навчанні мають бути гнучкими й відкритими. Карантинні обмеження надали потужного імпульсу розвиткові цифрових технологій у навчанні. Цей розвиток слід підтримувати, інвестуючи зусилля й фінанси у розвиток цифрових навичок та компетентностей усіх учасників освітнього процесу. Підписанти Комюніке зобов’язуються підтримувати «розвиток відкритої науки і освіти для полегшення обміну знаннями, де матеріали стануть доступними за відкритими ліцензіями, що дозволить стейкголдерам вищої освіти вільно їх поширювати й адаптувати до власних потреб».

У ЄПВО має бути «запроваджено нові й кращі методи та практики викладання, навчання й оцінювання, що спираються на дослідження». Коло питань для підвищення кваліфікації українських викладачів у цьому аспекті дуже широке: формування екзаменаційних завдань так, щоб вони охоплювали більшість матеріалу курсу, а не були білетами, що їх тягнуть студенти за принципом лотереї; навчання на більш високих щаблях таксономії Блума, ніж запам’ятовування й відтворення матеріалу; якісне керівництво підготовкою письмових робіт студентів; дотримання вимог академічної доброчесності; урізноманітнення використовуваних викладачами методів оцінювання, їх вибір за критеріями валідності й надійності (а не об’єктивності), тощо. Методи викладання мають розвивати м’які навички студентів, «навички, необхідні освіченому громадянинові 21-го століття, аби розуміти виклики складного світу, поважати інших та довкілля».

В числі інших необхідних інновацій Комюніке називає обмін кращими практиками з підвищення кваліфікації викладачів як між різними установами всередині країни, так і на міжнародному рівні; гарантування належних умов праці й адекватного навчального навантаження, можливість укласти постійний трудовий контракт (tenure); належне використання відкритих освітніх даних, освітньої статистики й аналітики, емпіричних освітніх досліджень; відкриті освітні ресурси; міждисциплінарні підходи у навчанні; підтримку постійного діалогу між стейкголдерами вищої освіти; належне й стабільне фінансування закладів освіти; регуляторну політику, спрямовану на розвиток якісних й інноваційних освітніх середовищ.

Взаємопов’язаність європейського простору вищої освіти

Ефективна реалізація вищенаведених завдань можлива лише за тісної співпраці колег з різних країн ЄПВО в умовах постійного обміну досвідом й кращими практиками, формування міжнародних дослідницьких команд. Основою такої співпраці є міжнародна мобільність студентів, викладачів та керівництва університетів, що сьогодні може здійснюватися і безпосередньо, і за допомоги віртуальних технологій. У Римському Комюніке зафіксована ціль, що принаймні 20% студентів на момент випуску із закладу вищої освіти мають здобути досвід безпосереднього навчання в іншій країні, тоді як усі студенти під час навчання мають набути навичок міжкультурного спілкування зі своїми колегами з інших країн, зокрема й у віртуальній формі. Дуже доречним у цьому контексті є нещодавнє запровадження в Україні ЄВІ — обов’язкового вступного іспиту з іноземної мови для вступників в магістратуру, що складається за технологіями ЗНО.

За доступною статистикою програм обміну DAAD та Еразмус+, в рамках міжнародної академічної мобільності щороку відвідує інші європейські країни близько тисячі українських студентів і двох тисяч українських викладачів, що дуже далеко від зафіксованої у Комюніке цілі. Тому перед нами відкритий великий напрям роботи як із підтримки міжнародної академічної мобільності українських викладачів і студентів, так і з прийому нашими університетами іноземних гостей. Адже безпосереднє спілкування — основа ефективної співпраці колег, заради якої й створювався європейський простір вищої освіти.

Матеріал опублікований аналітичним центром “ОсвітАналітика”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *