Нові правила захисту дисертації доктора філософії: що не так?

У січні уряд ухвалив новий Порядок присудження ступеня доктора філософії (далі — Порядок). Він замінив тимчасовий порядок захисту PhD-дисертацій (далі — тимчасовий порядок), що діяв у 2019–2021 роках. Тимчасовий порядок три роки тому унормував важливий крок: відтепер дисертацію на здобуття ступеня доктора філософії захищають у разовій раді у складі п’яти фахівців, кожен із яких формує власний висновок щодо якості дисертаційного дослідження.

Порядок захисту PhD-дисертацій у версії за січень 2022 року — новий крок у розбудові системи атестації наукових кадрів. Водночас Порядок-2022 створює учасникам дисертаційного процесу нові проблеми і запроваджує окремі сумнівні вимоги та обмеження, які ми й спробуємо проаналізувати.

Що змінюється на краще

Новим Порядком зменшено кількість бюрократичних процедур, пов’язаних із захистом дисертації. Замість трьох рішень (про призначення попередньої експертизи дисертації, про утворення разової спецради та про видачу диплома доктора філософії) відтепер учена рада закладу освіти прийматиме лише рішення про утворення разової спецради. Скасовано затвердження атестаційної справи дисертанта у МОН. Водночас процедура захисту дисертаційної праці залишається тривалою і займатиме близько пів року.

Пункт 6 Порядку унормовує передбачену частиною 3 статті 22 закону про мову можливість підготовки і захисту дисертації англійською мовою та наділяє заклади освіти правом самостійно встановлювати вимоги до обсягу тексту дисертації.

Пункт 9 Порядку дає офіційну відповідь на поширене запитання: чи можна у рукописі дисертації дублювати текст, що був оприлюднений у попередніх наукових статтях дисертанта? Так, можна, якщо ці статті вказано в анотації дисертації. Ні, це не буде самоплагіатом.

Дещо спрощено вимоги до формування складу разової спецради із захисту дисертації. Рада складатиметься з голови ради, двох рецензентів — представників того університету (наукової установи), де відбувається захист, і двох офіційних опонентів з інших установ. Можливий і такий варіант: голова ради, один рецензент і три офіційні опоненти. Рецензенти і опоненти можуть бути як докторами, так і кандидатами наук (докторами філософії).

З іншого боку, до Порядку (пункт 14) не увійшла чинна у 2019–2021 роках вимога до членів ради мати хоча б одну публікацію «у виданнях, проіндексованих у базах даних Scopus та/або Web of Science Core Collection». Ця зміна потенційно може знизити фаховий рівень експертизи дисертаційного дослідження під час його захисту.

Пунктом 54 Порядку передбачено підвищити рівень оплати праці офіційних опонентів до майже 2 тис. грн. Щоправда, оплата офіційним опонентам на захисті дисертації доктора філософії не гарантується: її виплачують, лише якщо заклад передбачив відповідну статтю витрат у кошторисі.

Крім того, частиною нового Порядку є алгоритм позбавлення раніше присудженого ступеня доктора філософії, зокрема через виявлення у захищеній дисертації порушень академічної доброчесності. Так само нещодавно унормовано порядок позбавлення раніше присуджених ступенів доктора і кандидата наук. Отже, прогалина регулювання, через яку з 2016 року було неможливо позбавити особу наукового ступеня, заповнюється.

Водночас Порядок містить серйозні проблеми, основні з яких висвітлимо нижче.

Необґрунтовані обмеження права на захист дисертації

Пункт 3 Порядку позбавляє здобувача можливості захистити дисертацію в закладі, де він навчався, якщо відповідна освітньо-наукова програма не пройшла акредитації. Такий здобувач для захисту дисертації має перевестися або поновитися у закладі, який має акредитовану програму. За яким алгоритмом переводитися до іншого закладу, як аспіранту-бюджетнику «перенести» із собою в новий заклад бюджетне місце, що робити, якщо цей заклад не бажає прийняти нового здобувача, чи потрібно на новому місці знову виконати освітню складову програми підготовки доктора філософії — питання, на які сьогодні немає відповідей.

Зокрема, університети і наукові установи не мають повноваження самостійно визначати порядок переведення аспірантів до іншого закладу з метою захисту, оскільки частина п’ята статті 46 Закону України «Про вищу освіту» закріплює це повноваження лише за МОН, яке досі не унормувало цього питання.

Навіть якщо МОН оперативно затвердить положення про переведення, а «новий» заклад освіти бажатиме прийняти «чужого» аспіранта для захисту дисертації, то переведення до іншого закладу — це болісна і проблемна процедура.

А саме ця процедура може бути тривалою, включати перезарахування кредитів освітньої складової програми підготовки, ліквідацію академічної різниці та інше. «Новий» заклад може висунути як умову переведення здійснення здобувачем офіційних і/або неофіційних платежів, що пов’язано із корупційними ризиками. Для створення разової ради у «новому» закладі згідно з пунктами 1 і 14 Порядку має бути не менш як один штатний доктор наук та один кандидат наук (доктор філософії), у кожного з яких є щонайменше три наукові публікації за тематикою дослідження здобувача. Це може призвести до того, що аспірант буде змушений або змінювати тему дисертації й починати дослідження спочатку, або в недоброчесний спосіб забезпечити потенційних членів ради науковими публікаціями за напрямом свого дослідження, або відповідність тематики публікацій членів ради напрямові досліджень аспіранта тлумачитимуть максимально широко. Незавидна доля чекає й на аспірантів неакредитованих програм наукових інститутів, які, попри наявність потужних наукових шкіл у цих інституціях, блукатимуть закладами вищої освіти в пошуках фахівців за тематикою їхньої дисертації. Адже, за даними Єдиної державної електронної бази з питань освіти, більшість наукових інститутів приймає на навчання від одного до п’яти аспірантів на рік, і подавати відповідну освітню програму на акредитацію для них економічно недоцільно (вартість акредитації однієї програми на початку 2022 року становить 61,9 тис. грн).

Отже, переведення — складний і проблемний, однак після затвердження Міністерством освіти і науки відповідного положення теоретично можливий шлях. Але він недоступний особам, які вже завершили навчання в аспірантурі без захисту дисертації. Тому серед сьогоднішніх аспірантів, які не встигають підготувати дисертацію, ймовірна поява «хитрих» практик, які віддаляють у часі дату завершення аспірантури. Наприклад, можна відрахуватися з аспірантури за власним бажанням за кілька місяців до закінчення терміну навчання та, коли дисертація буде готова, поновитися на «контракт».

Захист за два роки або ніколи

Згідно з іншим новим правилом, дисертацію відтепер дозволено захищати не пізніше як через два роки після закінчення аспірантури, і якщо після випуску з аспірантури минуло понад шість місяців, то здобувач оплачує захист самостійно (пункти 12, 53 Порядку). Якщо дворічний термін минув, то для захисту дисертації слід іще раз вступати в аспірантуру і ще раз поетапно виконувати вимоги освітньо-наукової програми підготовки.

Ці обмеження прямо суперечать філософії підготовки докторів філософії, закріпленій у документах Європейського простору вищої освіти, частиною якого є Україна. Так, згідно з оприлюдненими 2005 року Зальцбурзькими принципами, аспіранти мають бути визнані як дослідники-початківці, що роблять ключовий внесок у створення нового знання, і вони мають бути наділені співставними правами. Аспірант — не другорядний учасник освітнього процесу, а повноцінний «вчений, який здійснює фундаментальні та (або) прикладні наукові дослідження у рамках підготовки в аспірантурі», як це визначено статтею 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність». Права на належне визнання власної кваліфікації, на академічну свободу — фундаментальні для дослідника. Право на свободу вибору темпу здобуття освіти закріплене статтею 6 Закону України «Про освіту». Запровадження складних організаційних і фінансових перешкод для реалізації цих прав не є належним визнанням аспіранта як дослідника, тому щонайменше невиправдане.

Більш того, жорстке обмеження терміну захисту дисертації шістьма роками з моменту вступу в аспірантуру (чотири роки навчання плюс два — дозволені для захисту) є унікальною інновацією України. Так, за даними виконаного 2018 року дослідження Асоціації європейських університетів EUA, середній термін підготовки дисертацій перевищує 4,5 року у 28% опитаних університетів. Станом на 2020 рік аспіранти Фінляндії витрачають на підготовку дисертації з гуманітарних дисциплін у середньому 6,8 року, , а аспірантам США для цього потрібно 7,5 року. Тому шестирічне обмеження фактично «перерізатиме» частину дисертаційних досліджень у розпал їхньої підготовки. Нескладно спрогнозувати очевидний наслідок: частина аспірантів штучно пришвидшить фіналізацію текстів дисертацій, що неминуче знизить їхню якість. Ще якусь частину дисертацій буде підготовлено, але не захищено. Можливим практичним застосуванням таких текстів дисертацій буде їхній продаж іншим аспірантам, у яких ще не минув термін захисту. Чи є подібний наслідок тим, якого планували досягнути автори відповідних норм Порядку?

Себто виглядає дивною і скидається на нецільове використання бюджетних коштів ситуація, коли спочатку з державного бюджету витрачено значні кошти на підготовку аспіранта, а потім держава через недотримання певних термінів не дає йому захиститися.

Зниження вимог до якості публікацій за результатами дисертаційного дослідження

Необґрунтованим зниженням (порівняно із тимчасовим порядком) планки вимог до якості публікацій дисертанта є скасування обов’язкової наявності у здобувача принаймні однієї публікації в країнах — членах ОЕСР і/або ЄС. Усунення цієї вимоги позбавляє майбутніх докторів філософії стимулу виходити у європейський дослідницький простір, а також прямо суперечить підкритерію 4 критерію 10 чинного порядку акредитації програм підготовки докторів філософії щодо залучення аспірантів до міжнародної академічної спільноти.

Натомість аспіранти, які на сьогодні мають публікації в міжнародних виданнях, що не індексуються у системі Scopus чи Web of Science (такі публікації передбачав тимчасовий порядок), за новим Порядком не мають можливості захистити дисертації, поки не опублікують нових статей у фахових виданнях України. Як бути тим аспірантам, які вже виклали всі основні результати дисертаційного дослідження у попередніх публікаціях? Републікація того ж матеріалу в іншому журналі буде самоплагіатом. Будь-які зміни вимог до публікацій, на наш погляд, мали би застосовуватися лише до здобувачів, які щойно вступили до аспірантури, і не поширюватися на тих аспірантів, що повністю виконали вимоги, встановлені на час їхньої підготовки.

Власне, тривала дискусія про публікації українських дослідників у виданнях, що індексуються системами Scopus і Web of Science, призвела до того, що в новому Порядку вимога до здобувачів мати такі публікації формально наявна, однак її роль суто декларативна. Адже такі статті можна замінити публікаціями в українських фахових виданнях (пункт 8 Порядку). Очевидно, що коли є вибір між кратно складнішою і простішою (дорожчою і дешевшою тощо) вимогою, то обиратимуть дешевший і простіший шлях, залишаючи інший варіант красивою декорацією.

Некоректно визначене повноваження Нацагентства

Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти наділяється повноваженням самостійно визначати порядок розгляду Апеляційним комітетом (пункт 43) і Комітетом з етики (пункт 49) Нацагентства скарг про порушення, що можуть бути підставою для позбавлення ступеня доктора філософії. Ця норма є поєднанням нормотворчих і контрольних функцій у повноваження одного суб’єкта, що є корупційним ризиком згідно з пунктом 4.6 Методології проведення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів. Зокрема, існує ризик незатвердження Нацагентством зазначеного порядку і, внаслідок цього, неможливості розгляду цією установою повідомлень про подібні порушення.

Що далі?

У цілому залишається констатувати, що новий Порядок присудження ступеня доктора філософії не імплементує європейських підходів до формування молодої генерації дослідників, оскільки встановлює багато штучних перепон на шляху їхнього становлення та розвитку. Найбільш логічним шляхом розв’язання цих проблем, на нашу думку, є оперативна підготовка Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти спільно з Міністерством освіти і науки змін до нового Порядку і внесення їх на розгляд Кабінету міністрів України.

Автори статті:

Лариса Колісник кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри історії та політичної теорії НТУ «Дніпровська політехніка»

Вікторія Меняйло докторка педагогічних наук, професорка кафедри загальної та прикладної фізики Запорізького національного університету

Євген Ніколаєв кандидат економічних наук, науковий співробітник Аналітичного центру «ОсвітАналітика» Київського університету імені Бориса Грінченка

Стаття опублікована у “Дзеркалі тижня” 16.02.2022 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.