Одного ранку до українців Йосифа К. завітали двоє «кварталівців» незнайомців. Так починався Процес — дивовижний роман Франца Кафки, геніально точний, як на мене, опис-передбачення-портрет абсурдності сьогодення, написаний рівно століття тому, твір про непорозуміння між людиною і навколишнім світом.
Автор не приховує абсурдності створюваного ним світу, що легко зчитується у тексті:
— …ви не зрозуміли мене. Ви, звісно, заарештовані, але арешт не повинен заважати вам виконувати службові обов’язки. Крім того, вам нема потреби змінювати свій звичний спосіб життя.
Шикарна ілюстрація потоку свідомості (посієш вітер — збереш бурю), того, як наш мозок домальовує нам картинку — виступ К. на першому судовому засіданні. К. знає рівно одне. Він звинувачений. Більше про цей процес він не знає абсолютно нічого. Та, прийшовши на засідання, К. видає тираду на три сторінки тексту про те, в чому його звинуватили, чому ці зауваження безпідставні й що він думає про учасників цього суду. Почувши одне слово, треба сказати тисячу.
Тягучий опис функціонування механізму правосуддя, нескінченного його руху по колу таємничими стежинками — певне, алегорія на саме життя. Ми не знаємо його (процесу, життя) правил і не здатні завчасно підготуватися ані до завтрашньої події, ані до наступних років.
Число ієрархічних щаблів та кількість інстанцій правосуддя безкінечні, і навіть утаємничені не знають їм ліку.
Іноді слово «процес» у тексті можна заміняти словом «життя»:
Адже подумайте: при таких процесах не раз доводиться розмовляти про те, що для розуму незбагненне, людина просто знесилена, тож багатьох речей не сприймає, і мислення тоді починають заступати всілякі забобони.
К. уже не мав вибору — приймати процес чи відхиляти, він став його об’єктом і мусив тепер боронитись. А якщо він утомлений, то тим гірше для нього.
Дядько головного героя дуже емоційно й близько сприйняв новину, що його небіж звинувачений у межах кримінального процесу. Щиро хоче допомогти, але через різницю поколінь геть не розуміє справжню ситуацію, тому його величезна активність й зусилля ніяк не впливають на плин описуваного абсурду. Як часто нам щиро хочуть допомогти наші батьки, та їхнє бачення цієї допомоги геть не накладається на наші обставини…
Система правосуддя, на перший погляд, є основою зображуваного абсурду. Інша річ, шо описуваного вигляду правосуддя могло би набути за умов, коли воно має абсолютну владу, не стримане жодними зовнішніми обставинами. Коли в житті правосуддя максимально наближається до цього стану? У тоталітарній державі. Але ж остання вперше з’явилась після творів Кафки — отже, австрійський письменник передбачав й головну трагедію ХХ століття?
Нехай К. ніколи не забуває, що судові засідання закриті від громадськості, проте, якщо суд визнає таку необхідність, можуть бути й відкриті, — хай там як, закон не зобов’язує до відкритих слухань. Через те й судові документи, передусім обвинувальний висновок, неприступні для звинуваченого та його захисників, отже, загалом невідомо або принаймні відомо дуже мало…
Закон, власне, про захист нічого не каже, він його лише терпить.
Персонажі багато спілкуються. Та складається враження, наче в цих діалогах кожен, нібито звертаючись до співрозмовника, насправді знаходиться усередині власних думок й сам собі їх озвучує вголос. Кожна репліка діалогу ніби причетна до теми розмови, а ніби виникає сама по собі, безвідносно до попередньо сказаних слів. Почуйте повільність розмови:
— Панна часто поночі вертається додому, — сказав К. і подивився на фрау Ґрубах, немов дорікав їй за те.
— І ми були молодими! — відповіда господиня, виправдовуючи дівчину.
— Авжеж, авжеж, — погодився К., — але так може зайти задалеко.
Дивовижа цього роману — що він породжує безліч інтерпретацій, у кожного свої. Напевно, цей роман працює напряму із підсвідомістю читача? Витягає з неї щось у кожного різне. Щиро не розумію, як автору вдалося створити такий твір!
Неквапливі твори не надто популярного на наших теренах письменника дарують його прихильникам добрі нагоди зануритися в себе та віднайти усередині щось справжнє й важливе. Який скарб віднайдете ви?