Зробив спостереження про те, що навіть сумлінні автори не вважають за гріх “сплагіатити, тільки трішечки”. Цими днями перевіряю роботи фіналістів конкурсу “Новітній інтелект України“. Сервіс UniCheck допомагає мені побачити у цих роботах текстові запозичення з інтернету. Очікувано, у частині робіт має місце плагіат значного обсягу — цілі абзаци тексту скопійовані з інших джерел без зазначення останніх. Але поруч з цим мою увагу привернуло інше — навіть ті автори, які не вдаються до грубого плагіату значних обсягів тексту, все одно “позичають” з інших джерел без посилання “маленькі тексти” обсягом, скажімо, по пів-речення. Щось на кшталт такого (система виділяє запозичене жовтим кольором):
Мені здається, тут має місце певна культура фундаментальної припустимості цих “позичених пів-речень”: глибоко вкорінена нестача розуміння того, що навіть ці пів-речення хтось написав, і якщо ви цими кількома словами послуговуєтесь, їх автор однозначно заслуговує на згадку, посилання, credit. Мені подобається ємність цього слова credit в англійській мові: в академічному сенсі credit — згадка, посилання на автора; економічно — кредит, гроші, які ви готові надати людині (як подяку за її доробок); етимологічно — довіра, отже, повага.
На цих пів-реченнях сьогодні, схоже, пролягає широко прийнята у нас межа максимально доброчесного письма: можна добитися належного цитування значних за обсягом текстів, а пів-речення будуть копіпастити за будь-яких умов. І ця межа довго відділятиме авторів від дійсно доброчесного письма.