Культура прийнятності маленької копіпасти

Зробив спостереження про те, що навіть сумлінні автори не вважають за гріх “сплагіатити, тільки трішечки”. Цими днями перевіряю роботи фіналістів конкурсу “Новітній інтелект України“. Сервіс UniCheck допомагає мені побачити у цих роботах текстові запозичення з інтернету. Очікувано, у частині робіт має місце плагіат значного обсягу — цілі абзаци тексту скопійовані з інших джерел без зазначення останніх. Але поруч з цим мою увагу привернуло інше — навіть ті автори, які не вдаються до грубого плагіату значних обсягів тексту, все одно “позичають” з інших джерел без посилання “маленькі тексти” обсягом, скажімо, по пів-речення. Щось на кшталт такого (система виділяє запозичене жовтим кольором):

Мені здається, тут має місце певна культура фундаментальної припустимості цих “позичених пів-речень”: глибоко вкорінена нестача розуміння того, що навіть ці пів-речення хтось написав, і якщо ви цими кількома словами послуговуєтесь, їх автор однозначно заслуговує на згадку, посилання, credit. Мені подобається ємність цього слова credit в англійській мові: в академічному сенсі credit — згадка, посилання на автора; економічно — кредит, гроші, які ви готові надати людині (як подяку за її доробок); етимологічно — довіра, отже, повага.

На цих пів-реченнях сьогодні, схоже, пролягає широко прийнята у нас межа максимально доброчесного письма: можна добитися належного цитування значних за обсягом текстів, а пів-речення будуть копіпастити за будь-яких умов. І ця межа довго відділятиме авторів від дійсно доброчесного письма.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *