Були собі дід та баба. Вони мали онучку і кішку. Дід був ученим-ботаніком. Онучка вчилася в університеті.
Дід проводив експерименти над ріпками і висаджував їх на своєму городі. Щодня він оглядав грядки і робив записи.
Якось дід та баба вийшли, подивилися і побачили, що ріпка вже виросла. Наступного ранку вони прийшли зірвати її, але ріпка зникла просто у них на очах. Здивувались дід і баба і підійшли ближче, щоб краще роздивитися, куди ж поділася рослина. Але через хвилину самі провалилися у глибокий тунель. Скільки вони не тягнулися і не стрибали, вони не змогли дістати до краю діри. Зажурилися вони, але робити нічого.
Пішли дід та баба шукати вихід із цього тунелю. Але світла не було і з кожним кроком ставало дедалі темніше. На стінах і стелі вони бачили чорних павуків, а під ногами пробігали майже невидимі миші та криси.
Раптом за наступним поворотом дід та баба побачили просто перед собою великі червоні очі, які світилися у темряві. Вони обидва повернулися і кинулися навтьоки. Довго бігли темним тунелем, втомилися, але страшні очі не відставали. Нарешті зрозуміли, що збилися з дороги і звернули не туди, бо за наступним поворотом побачили глухий кут. А червоні очі наближалися, якась сила підхопила обох і кудись понесла.
Коли дід та баба знову розплющили очі, то побачили, що знаходяться за ґратами у просторій печері. В центрі її палало вогнище, а з усіх боків його оточували страшні істоти, власники червоних очей. Їх було багато, і дід та баба побачили схожих на павуків тварин, величезних вовкулаків і кажанів, а позаду торохкотіли кістками скелети. Істоти зловісно поглядали на своїх полонених і говорили про вечерю. «Як ти гадаєш, чому ці тварюки поглядають так на нас? І що вони там говорять про вечерю?» — запитав дід. «Ох, діду, — відповіла баба, — здається, вони збираються зробити собі вечерю із нас! Що ж нам робити?» Зажурилися дід та баба, обнялися та заплакали.
А тим часом онучка повернулася додому з університету. Вона вивчала зоологію і мала незвичайну кішку. Ця кішка була настільки розумною і відданою своїй хазяйці, що ходила із нею всюди і навіть розуміла її мову.
Побачивши порожній будинок, онучка здивувалася і пішла шукати діда й бабу на город. Кішка, як завжди, йшла поруч. Раптом кішка зашипіла, почала принюхуватися і підповзла до провалля в землі. «Ти гадаєш, що дідусь із бабусею там?» — запитала онучка кішку. «Мур», — погодилася кішка. Їм обом нічого не залишалося, як спуститися вниз. Але яма була дуже глибокою. Тоді дівчина повернулася до будинку, знайшла мотузку, прив’язала її до надійної опори і почала спускатися по ній донизу. Але раптом мотузка розірвалася і онучка з кішкою впали на дно.
У тунелі було темно, але кішка чудово орієнтувалася за запахом. Вони довго петляли проходами, поки не знайшли печеру із вогнищем. Онучка із жахом роздивлялася страхітливих мешканців, аж раптом помітила у кутку клітку, в якій побачила діда й бабу. Дівчина одразу ж зрозуміла, що їм загрожує велика небезпека. Треба негайно їх рятувати, але як? Чудовиськ так багато, вони такі сильні й страшні.
Але не можна було втрачати ані хвилини. Поки жахливі істоти дивилися на вогонь і не помічали її, онучка з кішкою, тримаючись ближче до темної стінки, підібралися до клітки. Дід із бабою дуже зраділи їх появі, адже вже не сподівалися на визволення. Але ще рано було радіти, потрібно було ще якось вибратися із полону. Онучка придивилася до ґрат і побачила, що вони зроблені із переплетеного коріння. Тоді вона дістала складний ніж і заходилася перерізати ґрати. Кішка теж допомагала. Вона перегризала коріння і дряпала його кігтями. Скоро полонені були на волі. Усі разом тихенько почали пробиратися до виходу, поки чудовиська не побачили. Діставшись виходу з печери, онучка сказала кішці: «Тепер виводь нас звідси! Без твого нюху ми заблукаємо». Кішка кивнула і кинулася бігти тунелем. Усі побігли за нею.
Але до порятунку ще було далеко. Чудовиська почули тупіт ніг у тунелі, поглянули на клітку і все зрозуміли. Вони страхітливо закричали і завили і кинулися у погоню. Але втікачі відбігли вже далеко. З усіх сил вони поспішали до виходу. Скоро вони побачили попереду тьмяне світло, що проходило під землю крізь яму. До її країв не можна було дістати, і дід з бабою занепокоїлися, як же їм врятуватися. Шум погоні наближався. «Що ж нам робити? — розгубилася внучка. — Адже мотузка, якою я спустилася, розірвалась! А вони вже близько!» «Шукаймо по кишенях, — сказала баба. — Може, щось знайдемо».
Дід намацав у кишені якесь насіння. Придивившись, він зрозумів, що це його експериментальне зерно жита. Він кинув його в той бік, звідки бігли чудовиська. Як тільки зерно впало на землю, воно почало швидко рости. За кілька секунд утворилися густі зарості, які затримали страшних істот. А на самому дні кишені лежала єдина насінинка ріпки. Кинув дід і її в землю. Дуже швидко ріпка почала рости, збільшуватися і простягати листя до світла, що йшло із дірки в землі. «Швидше сідаймо на неї зверху!» — скомандував дід. Усі троє і кішка залізли на листя і почали повільно підніматися нагору. І вчасно! Чудовиська як раз прорвалися крізь зарості і кинулися до втікачів. Вони підскакували і розмахували руками, намагаючись ухопити їх, кричали, завивали і лютували, але дотягнутися не могли.
Ріпка виросла такою великою, що скоро досягла поверхні землі. Вона вперлася своїм кореневищем у краї дірки і надійно перекрила її. Тепер можна було не боятися, що чудовиська вилізуть на поверхню. Дід, баба, онучка і навіть кішка подякували ріпці за порятунок і пішли додому відпочивати.
І відтоді вони кожного дня провідували свою ріпку, доглядали її і вирішили ніколи її не викопувати. А восени, коли ріпка почала всихати, на її місце поклали величезний важкий камінь, щоб надійно перекрити прохід від чудовиськ. Так він там досі і лежить.
Кінець
Автор – Олександр Ніколаєв, редактор – мама Ольга, розмістив тут тато Євген