Кризова трансформація європейської держави добробуту

Перебіг кризових процесів у фінансово‑економічному просторі Європейського Союзу наприкінці 2011 р. ставить на порядок денний кілька шляхів подолання негараздів та породжує різні прогнози щодо подальшої долі інтеграційних процесів на континенті. До розроблених антикризових заходів належить масштабна програма порятунку економіки Греції, що передбачає списання 100 млрд євро її зовнішнього боргу, рефінансування іншої його частини, впровадження Афінами політики жорсткої економії. Не виключений вихід Греції та деяких інших країн із єврозони. У травні 2010 р. створено Європейський фонд фінансової стабільності (EFSF), який надаватиме допомогу країнам єврозони у випадку боргових негараздів. Гарантовані країнами ЄС можливості запозичення та кредитування EFSF у 780 млрд євро та плани їх збільшити до 1–2 трлн євро перетворюють EFSF в одну із найпотужніших фінансових організацій на європейському континенті. Франція та Німеччина пропонують створити в єврозоні фіскальний союз, централізувати фінансову політику на рівні ЄС, посилити контроль над бюджетною дисципліною, державним боргом, дотриманням Маастрихтських критеріїв з боку наднаціональних органів об’єднання.

Кризові явища та антикризові заходи прямо позначаються на рівні життя європейців. Як добре відомо, у 1870-і рр. канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк вперше в світі запровадив заходи соціального захисту промислових робітників, що стало передвісником формування протягом ХХ століття кількох концепцій соціально орієнтованої економіки та різних варіантів їх практичної реалізації. При створенні ЄС мета досягнення високого добробуту населення країн-членів стала однією із його головних підвалин. Сьогодні на європейському континенті існує чотири основні моделі соціальної держави та економіки – континентальна (бісмарківська), скандинавська (шведська), англосаксонська (беверіджська) та південноєвропейська (середземноморська). Їх спільною засадою є активна політика соціального захисту населення, спрямування значної частини видатків державного бюджету на вирішення соціальних задач. В умовах кризи доступні для цього ресурси скорочуються. Але країни із різними моделями побудови соціальної держави по-різному відреагували на несприятливі економічні події.

Очевидно, найбільш «кризовою» виявилася південноєвропейська модель соціальної держави. Країни, яким властива ця модель (Греція, Італія, Іспанія, Португалія), стали першими жертвами європейських негараздів. Проте чинником кризи в цих країнах стала не модель соціальної політики як така. Остання є порівняно економною: частка соціальних видатків бюджету у ВВП вказаних країн є найнижчою серед усіх чотирьох моделей. Більшу роль у регіоні відіграв невиважений характер ринку праці й системи пенсійного забезпечення із можливістю скорочення тривалості робочого дня, неповною зайнятістю, порівняною легкістю виходу на пенсію в передпенсійному, молодому віці, що сприяло недостатній продуктивності праці. Іншою системною проблемою регіону є недисциплінована система державних фінансів загалом (висока тінізація економіки та ухилення від податків, завелика кількість зайнятих на державній службі). Також, перебуваючи в єврозоні і маючи нижчу продуктивність праці, ці країни не можуть підтримувати достатніх темпів економічного зростання без зовнішніх запозичень. З цього досвіду стає зрозумілим, що стійкість соціальної системи країни залежить не так від її власних параметрів, як від стану економічного розвитку загалом.

Основними розробниками антикризових програм Євросоюзу та головними спонсорами їх реалізації є, передусім, Німеччина та Франція. Модель соціальної політики в цих країнах не лише традиційно розглядається як одна з кращих в світі, але й виявилася достатньо стійкою до впливу економічних катаклізмів. Чинниками вищої стійкості цієї моделі стали чітке розмежування соціальних функцій та відповідальності між державою, підприємствами й профспілками та маловідомий факт, що оплата праці в цих країнах не підвищується разом із зростанням продуктивності праці. Це дозволяє знизити частку витрат на оплату праці у собівартості продукції, підвищити її конкурентоспроможність, збільшити експорт та профіцит поточного рахунку, виконувати роль економічного донора в інтеграційній структурі ЄС [1]. Проте заходи бюджетної економії розповсюджуються і на цю групу країн. Так, прем’єр-міністр Франції Франсуа Фійон повідомляє, що через скорочення державних витрат бюджет Франції у 2012 р. стане «найжорсткішим з часу завершення Другої світової війни».

Поширюються песимістичні прогнози. Євроскептики говорять, що сучасна криза означає перспективу повної відмови від єдиної європейської валюти внаслідок її краху, можливий занепад «Європейської мрії» та розпад Євросоюзу як такого. Побутує й думка про майбутній крах проекту соціальної держави та економіки загалом. З одного боку, до активної соціальної підтримки населення більше немає зовнішнього ідеологічного і політичного стимулу, яким протягом більшої частини ХХ ст. було існування СРСР та соціалістичного табору. З другого, європейська модель значних соціальних виплат та високого рівня оплати праці стає дедалі менш конкурентоспроможною порівняно із новою „світовою фабрикою” – Китаєм із його багатомільйонною армією дешевої робочої сили.

 Література

  1. Рубини Н. Покончить с еврозоной. – http://www.project-syndicate.org/commentary/roubini44/Russian.

Опубліковано: Економічний і соціальний розвиток України в XXI столітті: національна ідентичність та тенденції глобалізації : Зб. тез доп. 9-ї Міжнар. наук.-практ. конф. молодих вчених (Тернопіль, 23-24 лютого 2012 р.). Частина 1. – Т. : Економічна думка, 2012. – С. 45-47.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.